Маріус підвівся. Він відчув, що руки в нього спітніли. З чого б це? Адже зовсім не обов’язково, що це вона. Він подивився навколо і зрозумів, що до цього моменту ніколи не замислювався, який вигляд має його кімната. Ні, безладу в ній не було: занадто вже мало предметів. Стіни голі, хіба що обідраний плакат із Іггі Попом і сумного вигляду полиця з безкоштовними CD і DVD. Жалюгідне житло, в нім немає індивідуальності. У нім немає… Знову постукали. Він швидко заткнув край пледа, що стирчав із-за спинки канапи, і попрямував до дверей. Ні, не може бути, щоб це була вона. Не може… Відчинив. Не вона.
– Пан Веланн?
– Так. – Маріус здивовано дивився на незнайомця.
– У мене для вас пакет. – Чоловік зняв рюкзак, дістав звідти конверт формату А4 і простягнув Маріусу. На конверті була марка, але не було ніяких імен.
– Упевнені, що це мені? – запитав Маріус.
– Так. Розпишіться. – Він простягнув планшет із прикріпленим аркушем паперу.
Маріус змінив здивований погляд на питальний.
– Вибачте, ручки у вас не знайдеться? – усміхнувся велокур’єр.
Маріус дивився на нього, розуміючи: щось тут не так. Але що?
– Момент, – сказав він.
Узявши конверт, він поклав його на полицю поряд зі зв’язкою ключів на брелоку у вигляді черепа, знайшов ручку, обернувся і здригнувся, помітивши, що незнайомець стоїть просто за його спиною.
– Не чув, як ви увійшли. – Маріус видав смішок і вловив у нім нервові нотки.
Не від страху. У його рідному селищі гості входили відразу і без дозволу, щоб не випускати тепла і не впускати холоду. Але в цьому чоловікові було щось дивне. Він зняв шолом і окуляри, і тут Маріус зрозумів, що його бентежило. Він був занадто старий. Зазвичай велокур’єрам по двадцять із гаком. А тут, незважаючи на підтягнуту фігуру, по якій його ще можна було прийняти за хлопця, обличчя відразу видавало вік. Незнайомцеві було далеко за тридцять, а то і за сорок.
Маріус збирався вже щось сказати, але погляд його впав на те, що кур’єр тримав у руці. Маріус Веланн бачив достатньо фільмів, аби впізнати контури пістолета з накрученим на ствол глушником.
– Це мені? – видав він.
Незнайомець посміхнувся і направив пістолет на нього. Просто на нього. В обличчя. Тут Маріус уперше зрозумів, що пора б злякатися.
– Сядь, – мовив незнайомець. – Розкрий конверт.
Маріус важко опустився в крісло.
– Треба дещо написати, – додав велокур’єр.
– Відмінна робота, «Браво-два»! – вигукнув Фалькейд, на його блідому обличчі горів гарячковий рум’янець.
Отто важко сопів. На екрані об’єкт лежав у наручниках на підлозі перед кімнатою номер двісті п’ять. Обличчя було повернене у бік камери, так що можна було бачити замішання цього негідника, гримасу болю та повільне усвідомлення своєї поразки. Сенсація. Ні! Щось більше. Історичний запис! «Драматичний фінал кривавого літа в Осло: арешт велокур’єра-вбивці в мить, коли він готується скоїти свій четвертий злочин». Півсвіту поб’ється за ці кадри. О небо! Він – Отто Танген – багач. Ніякої більше погані з «Севен-елевен», ніяких паскудників Волерів, він може купити… він може… вони з Еуд Рітою можуть…
– Це не він, – кинув відставний швейцар.
В автобусі стало тихо.
Волер подався вперед:
– Що ти сказав, Харрі?
– Це не він. Двісті п’ята – одна з кімнат, із мешканцем якої ми так і не поговорили. За списками значиться Одд Ейнар Ліллебустад. Складно розпізнати, що цей хлопчина тримає в руці, але з вигляду ніби ключ. Вибачте, хлопці, але мені здається, Одд Ейнар Ліллебустад щойно повернувся додому.
Отто подивився на картинку. Устаткування в його автобусі – куплене й узяте під заставу – коштувало більше мільйона, з його допомогою можна було легко вирізати картинку з рукою, збільшити її й дізнатися, помиляється цей паскудник швейцар чи ні. Але це не було потрібно. Гілка яблуні хруснула. У вікнах, що виходять у сад, спалахнуло світло, і голос у бляшанці мовив:
– «Альфа», я «Браво-два». Якщо вірити кредитній картці, цього хлопця звуть Одд Ейнар Ліллебустад.
Отто всією вагою тіла відкинувся на спинку крісла.
– Нічого, хлопці, – сказав Волер. – Він іще може прийти. Так, Харрі?
Паскудник Харрі не відповів. Мовчання перервав писк його телефону.
Маріус Веланн дивився на два чисті аркуші паперу, які він дістав із конверта.
– Найближчі родичі? – запитав незнайомець.