У горлі став клубок, Маріус хотів відповісти, але голос не слухався.
– Я не вбиватиму тебе, – запевнив кур’єр, – якщо робитимеш, як я скажу.
– Мама і тато, – прошепотів Маріус. Це прозвучало, як безнадійний сигнал про допомогу.
Незнайомець попросив його написати на конверті їхні імена й адресу. Імена. Такі знайомі. І Бьо-фіорд. Закінчивши, Маріус побачив, що літери вийшли нерівні, тремтячі.
Велокур’єр почав диктувати листа. Маріус безвільно водив ручкою по паперу.
– «Привіт! Чудова новина! Я від’їжджаю в Марокко з Георгом, марокканським студентом, із яким подружився в Осло. Житимемо у його батьків у гірському містечку під назвою Хассане. Мене не буде чотири тижні. З мобільним зв’язком там, схоже, проблематично, спробую написати, хоча Георг каже, що з поштою – теж так собі. Але обов’язково зв’яжуся з вами поворітьма. Удачі…» Підпис?
– Маріус, – сказав Маріус.
– Пиши «Маріус».
Незнайомець попросив його покласти листа в конверт, а конверт у рюкзак.
– На другому листі напиши тільки: «Повернуся через чотири тижні». Дата і «Маріус». Ось так, дякую.
Маріус сидів у кріслі, опустивши голову. Незнайомець стояв просто за спиною. Подув вітру торкнув фіранку. Істерично свистіли птахи. Незнайомець подався вперед і зачинив вікно. Тепер у кімнаті чулася приглушена мелодія з аудіоцентру на книжковій полиці.
– Що за річ? – запитав він.
– «Like a blister in the sun», – відповів Маріус. Її він поставив на повтор. Вона йому подобалась, і він написав би найкращий відгук. З теплою іронією.
– Я чув її раніше, – сказав незнайомець і, відшукавши потрібну кнопку, збільшив гучність. – Ось тільки не пам’ятаю, де.
Маріус підвів голову і подивився з вікна на літо, що принишкло, на зелений газон і берізку, що немов махала йому на прощання. У віконному віддзеркаленні він побачив, як незнайомець піднімає пістолет і наводить на його потилицю.
«Let me go wild!» – вищали маленькі колонки.
Незнайомець знову опустив пістолет:
– Вибач. Забув зняти із запобіжника. Ось так.
«Like a blister in the sun!»
Маріус заплющився. Ширлі. Він думав про неї. Де вона зараз?
– Згадав, – сказав незнайомець. – У Празі. Здається, група називається «Вайолент Фемз»? Моя кохана взяла мене з собою на концерт. Вони не занадто добре грають, як ти думаєш?
Маріус уже розкрив рот, аби відповісти, але у цей момент пістолет сухо кашлянув, і ніхто так і не дізнався про його думку.
Отто дивився на екрани. За його спиною Фалькейд своєю розбійницькою мовою розмовляв із «Браво-два». Паскудник Харрі дістав мобільний телефон. Говорив коротко і мало. Напевно подзвонила страшненька дама, що знемагає без чоловічої любові, подумав Отто і нагострив вуха.
Волер узагалі нічого не говорив, сидів, гриз кулак і дивився, як відводять Одда Ейнара Ліллебустада. Без наручників. Без усяких підозр. Без сенсацій.
Отто теж дивився на екрани, тому що у нього виникло відчуття, ніби він сидить біля атомного реактора. Зовні не ясно нічого, але всередині кипить таке, з чим не хочеться вступати в тісний контакт нізащо у світі. І він уважно дивився.
Фалькейд сказав:
– Кінець зв’язку, – і відклав свою говорилку вбік.
Паскудник Харрі продовжував односкладово відповідати у слухавку.
– Він не з’явиться, – оголосив Волер, дивлячись на зображення знову спорожнілих коридорів і сходів.
– Говорити про це ще рано, – відповів Фалькейд.
Волер повільно похитав головою:
– Він знає, що ми тут. Я відчуваю. Сидить де-небудь і сміється над нами.
«На дереві в саду», – подумав Отто.
Волер підвівся:
– Пора збиратися, хлопці. Теорія про пентаграму не підтвердилася. Завтра починаємо з нуля.
– Підтвердилася.
Троє обернулися до паскудника Харрі. Той уже закінчив розмову і поклав мобільний телефон у кишеню.
– Його звуть Свен Сівертсен, – вів далі той. – Норвезький підданий, мешкає в Празі, народився в Осло тисяча дев’ятсот сорок шостого року, але наша колега Беата Льонн каже, що на вигляд він набагато молодший. Своїй матері він подарував такий самий діамант, як і ті, що ми знаходили на жертвах. Мати стверджує, що у відомі нам дати він був у Осло і відвідував її. У віллі Валле.
Отто помітив, як обличчя Волера застигло і зблідло.
– Значить, мати, – майже прошепотів Волер. – У будинку, на який вказував останній промінь зірки?
– Так, – сказав Харрі. – Вона чекає його сьогодні ввечері. На Швейгордс-гате вже їде машина з підкріпленням, а моя стоїть на вулиці тут неподалік.
Він підвівся з крісла. Волер потер підборіддя.
– Перегрупуємося, – сказав Фалькейд і схопив рацію.