– Стоп! – вигукнув Волер. – Без моєї команди нічого не робити.
Інші подивилися на нього в очікуванні. Волер заплющив очі. Минуло дві секунди, і він розплющив їх.
– Зупини машину з підкріпленням, Харрі, – наказовим тоном мовив Волер. – Я хочу, щоб жодної поліцейської машини на кілометр не було від того будинку. Якщо він учує хоч щонайменшу небезпеку, ми програли. Мені дещо відомо про цих контрабандистів. Вони завжди – завжди! – готують собі шляхи відступу. Варто одного дня їх упустити, і більше вони не покажуться. Фалькейд, зі своїми хлопцями залишаєшся тут про всяк випадок.
– Але ти ж сам сказав, що він не…
– Роби, як я говорю. Може, це наш єдиний шанс. Оскільки я відповідаю за справу власною головою, хотілося б тримати руку на пульсі. Харрі, переймаєш на себе командування. Добре?
Отто побачив, як паскудник Харрі відсутнім поглядом подивився на Волера.
– Добре? – повторив той.
– Просто чудово, – відповів паскудник.
Розділ 28
Субота. Імітатор
Олауг Сівертсен розширеними від переляку очима дивилась, як Беата перевіряє, чи всі кулі в револьвері на місці.
– Мій Свен? Господи, зрозумійте ж, це помилка! Свен і мухи не образить.
Беата клацнула револьвером і відійшла до кухонного вікна, звідки відкривався вид на парковку на Швейгордс-гате.
– Сподіватимемось. Але щоб це з’ясувати, треба його спочатку заарештувати.
Серце Беати прискорено билося, втому як рукою зняло. Замість неї зараз відчувалися легкість і передчуття чогось особливого – наче вона прийняла допінг. Цей старий табельний револьвер належав ще її батькові. Одного дня вона почула, як він сказав товаришеві, що ніколи не зміг би довірити своє життя пістолету.
– Так, значить, він не сказав, коли саме прийде?
Олауг похитала головою:
– Сказав, йому потрібно дещо улагодити.
– У нього є ключ від вхідних дверей?
– Ні.
– Добре. Значить…
– Я їх не замикаю, коли знаю, що він прийде.
– Двері й зараз не замкнуті?
Беата відчула, як кров прилинула до голови, а голос став різким і грубуватим. Вона не знала, на кого гнівається більше: на стареньку – за те, що до неї прислали охорону з поліції, а вона залишила відімкнутими вхідні двері для сина, чи на саму себе – за те, що не перевірила елементарних речей.
Вона перевела дихання, щоб голос став спокійнішим:
– Олауг, прошу залишатися тут. А я пройду в коридор і…
– Гей, є хто?! – почула Беата крик за спиною.
Серце забилося ще швидше, і вона, розвернувшись, простягнула вперед руку, тримаючи тонкий білий вказівний палець на важкому гладенькому спусковому гачку. До дверей із коридору рухався силует чоловіка. Беата не чула, як він увійшов. Добра-добра, дурна-дурна…
– Ух ти! – силует реготнув.
Беата прицілилася в голову, але за мить відпустила гачок.
– Хто це? – запитала Олауг.
– Легка кавалерія, фрьокен Сівертсен, – відповів чоловік. – Інспектор Том Волер.
Він простягнув руку, кинув короткий погляд на Беату і сказав:
– До речі, фрьокен Сівертсен, я дозволив собі замкнути ваші вхідні двері.
– Де інші? – запитала Беата.
– Інших не буде. Тільки ти і я, дорога… – Том Волер посміхнувся, і у Беати мороз пробіг по шкірі.
Минула восьма година.
По телевізору попередили, що з боку Англії насувається холодний фронт і спека скоро закінчиться.
У коридорі редакції Рогер Єндем сказав колезі, що останні два дні поліція страшенно неговірка, а значить, щось готується. Пройшла чутка, що підняли загін швидкого реагування, а його командир Сіверт Фалькейд уже дві доби не відповідає на жодне телефонне повідомлення. Колега відповів, що Рогер видає бажане за дійсне, так само думали і в редакції, тому на першій сторінці опинився холодний фронт із Англії.
Б’ярне Мьоллер сидів на канапі й дивився «Такт за тактом». Йому подобався ведучий, Івар Дюрхьоуг, і пісні, які звучали в передачі. Нехай дехто на службі вважає, що це шоу цікаве тільки бабусям і тіточкам, а йому подобається. Йому завжди здавалося, що в Норвегії багато талановитих співаків, які залишаються в тіні. Але сьогодні ввечері у Мьоллера не виходило зосередитися на словах пісень: він сидів, безглуздо втупившись в екран, і думав тільки про ту доповідь, яку йому по телефону щойно подав Харрі.
Уп’яте за півгодини він подивився на годинник, потім на телефон. Харрі обіцяв подзвонити, як тільки з’ясується ще що-небудь. Начальник кримінальної поліції просив Мьоллера доповісти ситуацію, як тільки операцію буде закінчено. Мьоллер подумав, що у начальства, напевно, в літньому будиночку теж є телевізор, і він зараз сидить так само, дивиться на відкриті слова на екрані (друге і третє: «just» і «called»), мовчить і думає абсолютно про інше.