Харрі похитав головою. Несподівано його здолала дика злість, він штовхнув одежну шафу, й та деякий час хиталася з одного боку в інший, ніби виконуючи танець живота. Йому нестерпно захотілося випити. Один ковток – позбавлення від болю. Він уже мав намір вийти з контейнера, як раптом почув за спиною скрип – неначе щось ковзає по стіні. Мимоволі обернувшись, він побачив, як дверці шафи відчинились, і, збиваючи з ніг, на нього звалився чохол для одягу.
Якусь мить Харрі не розумів, де він і що з ним сталося. Потім, розплющивши очі, зміркував, що лежить на спині. У потилиці відчувався тупий біль. Од його падіння з сухої підлоги зметнулася хмарка пилу, і Харрі жадібно ловив ротом повітря. Важкий чохол тиснув на нього, йому здавалося, ніби він тоне, ніби його запхали у величезний пластиковий пакет із водою. У паніці він ударив по гладкому чохлу рукою, і кулак відчув щось м’яке і податливе.
Харрі завмер і лежав тепер абсолютно тихо. Мало-помалу його відпустило, і тепер йому вже не здавалося, що він тоне. Йому здавалося, що він потонув: по той бік сірого пластика він побачив чиїсь засклянілі очі.
Так знайшли Маріуса Веланна.
Розділ 30
Субота. Арешт
За вікном тихо, немов боязке дихання, промайнув блискучий сріблястий авіалайнер. Беата глянула на Олауг Сівертсен. Та, витягнувши шию, дивилась у вікно і часто моргала. Зморшки на її старих руках здавалися вузькими долинами, темно-сині жили – річками, а кісточки пальців – горами з білими сніговими шапками. Беата глянула на свої руки. Подумала, що пара рук може зробити протягом життя. І що не може або не в силах зробити.
О дев’ятій п’ятдесят шість Беата почула, як скрипнула хвіртка і хтось попрямував по гравійній доріжці.
Вона підвелася, серце забилося легко і часто – як лічильник Гейгера.
– Це він, – сказала Олауг.
– Точно?
Олауг сумно всміхнулась:
– Я чула, як він ходить по цій доріжці, коли був іще маленьким. А коли виріс і почав повертатися додому пізно, я, бувало, прокидалася від звуків його кроків. Він пройде всю стежину за дванадцять кроків. Можеш порахувати.
У дверях несподівано виник Волер:
– Хтось іде. Залишайтеся тут. Хоч що б сталося. Добре?
– Це він, – сказала Беата і кивнула на Олауг.
Волер кивнув у відповідь і знову зник.
Беата поклала на руку старенької свою долоню:
– Усе добре.
– Ось побачите, це помилка, – сказала Олауг, не дивлячись на неї.
Одинадцять, дванадцять. Беата почула скрип вхідних дверей.
Потім крик Волера:
– Поліція! Моє посвідчення – на підлозі перед тобою! Кидай пістолет, або я стріляю!
Вона відчула, як здригнулася рука Олауг.
– Поліція! Прибери пістолет, або мені доведеться стріляти!
Навіщо кричати так голосно? Адже між ними не більше п’яти-шести метрів.
– Востаннє попереджаю! – крикнув Волер.
Вона встала і вийняла з кобури на поясі револьвер.
– Беато… – тремтячим голосом покликала Олауг.
Дівчина подивилась їй у вічі й побачила в них благання.
– Кидай зброю! Ти цілишся в поліцейського!
Чотирма кроками Беата перетнула кухню, відчинила двері й зі зброєю напоготів зробила крок у коридор. За два метри спиною до неї стояв Том Волер, а в кінці коридору – чоловік у сірому костюмі. В одній руці він тримав валізу. Коли Беата виходила з кухні, в її голові вже був план дій, і зараз вона відчула деяке нерозуміння.
– Стріляю! – крикнув Волер.
Беата побачила заніміле, з розкритим ротом обличчя чоловіка в кінці коридору. Плече Волера сіпнулося вперед, готуючись зустріти віддачу.
– Том…
Вона мовила це тихо, але Том Волер завмер, наче йому стрельнули в спину.
– У нього немає ніякого пістолета, Том.
Беаті здавалося, що вона дивиться кіно. Хтось натиснув на паузу в середині абсурдної сцени, і вона застигла, і тільки кадр тремтів час від часу. Беата чекала пострілу, але пострілу не було. Природно, Том же не ідіот. В усякому разі, не в медичному розумінні цього слова. Імпульси свої він контролює. Напевно, саме це найбільше налякало Беату, коли вони ще зустрічалися, – холодне самовладання.
– Якщо вже ти однаково тут, – нарешті процідив Волер, – може, надінеш на нашого арештанта наручники?
Розділ 31
Субота. «Хіба не радість – ненавидіти?»
Коли Б’ярне Мьоллер знову вийшов до журналістів, які облягають вхід у Головне управління поліції, була вже майже північ. І хоча в жаркому серпанку над Осло можна було розрізнити тільки найяскравіші зірки, йому довелося затулити очі рукою від спалахів фотоапаратів і світла камер. На Мьоллера обрушився потік запитань.
– Не всі зразу. – Він указав на одну з піднесених рук. – Будь ласка, представтеся.