Завіса піднялася.
Коли завіса опустилася востаннє, зал вибухнув шквалом оплесків. Вони не стихали ще хвилин десять.
Актори вибігали на сцену і втікали поодинці та в різних комбінаціях, доти, поки комбінувати вже стало нікого, і вони просто вишикувалися в ряд послухати овації. Щоразу, коли Тойя Харанг робила крок уперед, щоб вклонитися, лунали крики «браво». Врешті-решт, на сцену витягнули всіх, хто мав до вистави хоч якесь відношення, і Віллі Барлі обійняв Тойю, і в усіх на очах були сльози й на сцені, й у залі.
Навіть Ракель дістала хустку і міцно тримала Харрі за руку.
– Дивно на вас дивитися, – подав голос Олег із заднього сидіння. – Щось не так?
Ракель і Харрі синхронно похитали головами.
– Так ви знову друзі? Чи як?
Ракель усміхнулась:
– Олеже, ми ж і не були недругами.
– Харрі?
– Слухаю, шефе? – Харрі поглянув у дзеркало.
– Це означає, що скоро ми знову підемо в кіно? На фільм для хлопчаків?
– Можливо. Якщо це буде хороший фільм.
– Он як? – втрутилася Ракель. – А я що робитиму в цей час?
– Ти можеш грати з Улавом і Сестреням, – радісно запропонував Олег. – Мамо, це дуже здорово! Мене Улав навчив грати в шашки!
Харрі звернув на майданчик перед будинком і зупинився. Мотор не заглушив. Ракель вручила Олегу ключі від квартири й випустила його з машини. Удвох із Харрі вони подивились, як хлопчик вихором промчав по гравійній доріжці.
– Господи, яким же він став великим, – сказав Харрі.
Ракель поклала голову йому на плече:
– Зайдеш?
– Не зараз. Треба дещо ще зробити по роботі. Закінчити справи.
Вона погладила його по щоці:
– Можеш зайти і пізніше. Якщо захочеш.
– Гм… Ти добре подумала, Ракель?
Вона зітхнула, заплющила очі й притулилася лобом до його шиї.
– Ні. І так. Знаєш, це однаково, що стрибати з палаючого будинку. Краще вже зламати ноги, ніж згоріти.
– Поки не впадеш, здається, що краще.
Вони сиділи, мовчки дивились одне на одного і слухали нерівне торохтіння мотора. Потім Харрі легенько взяв Ракель за підборіддя і поцілував. Їй здалося, що вона втрачає рівновагу, втрачає ґрунт під ногами, втрачає розум, і він був єдиним її порятунком. І ще їй здалося, що вона горить і падає одночасно.
Вона не знала, скільки тривав поцілунок, і, коли він обережно вивільнився з її обіймів, шепнула:
– Я залишу двері відчиненими.
Їй слід було б знати, що це безглуздо.
Їй слід було б знати, що це небезпечно.
Але вона вже втомилася думати. Вона думала всі ці тижні без нього.
Розділ 33
Ніч на понеділок. «Благословення Йосифа»
Машин на стоянці перед ізолятором було мало. А людей не було зовсім. Харрі повернув ключ запалювання, і мотор із передсмертним хрипом затих. Він подивився на годинник. Одинадцята десять. У нього ще п’ятдесят хвилин. Стіни дітища Тельє, Торпа і Осена перекидали один одному відлуння його кроків.
Перш ніж увійти, Харрі перевів подих.
У приміщенні було абсолютно тихо. За столами нікого. Харрі уловив справа якийсь рух: у кімнаті чергового обернулося крісло. Він побачив півобличчя з налитим кров’ю оком. Око подарувало йому порожній погляд, і крісло розвернулося назад.
Грот. Сам. Дивно. А може, й ні.
Відшукавши у столі ключ від дев’ятої камери, Харрі попрямував далі. З кімнати тюремних наглядачів чулися голоси, але потрібна камера розташовувалася дуже вдало: Харрі навіть не довелося проходити повз них.
Він вставив ключ у замок, повернув. Почекав секунду, почув усередині якесь ворушіння і відчинив двері.
Людина, яка дивилася на нього з ліжка, була не схожа на вбивцю. Харрі знав, що це ще нічого не означає. Буває, у людини все на обличчі написано, а буває, й ні.
Це обличчя було красивим: правильні риси, густе, коротко підстрижене темне волосся та блакитні очі, про які, напевно, колись говорили, що вони мамині, але з часом вони перетворилися на власні. Харрі було під сорок. Свену Сівертсену – за п’ятдесят. Харрі подумав, що більшість би, напевно, подумала навпаки.
Сівертсен був одягнений у червоні тюремні штани та куртку.
– Добрий вечір, Сівертсене. Інспектор Холе. Будьте ласкаві, підніміться та оберніться до мене спиною.
Сівертсен звів брову. Харрі погойдав у повітрі наручниками:
– Такі правила.
Не мовлячи ні слова, Сівертсен підвівся, Харрі защипнув наручники і підштовхнув його до ліжка.
Стільця в камері не було. У ній узагалі майже нічого не було, щоб не можна було поранити ні себе, ні інших. Монополія на покарання тут належала правовій державі. Харрі притулився до стіни і дістав з кишені пом’яту пачку сигарет.
– Спрацює димова сигналізація, – попередив Сівертсен. – Дуже чутлива. – Голос у нього виявився на подив дзвінким.