Свиня опоросилася, і турбот додалося. Усе свиняче сімейство виявилося на Омельковій відповідальності; батько був людиною строгою, йому дарма було пояснювати, що порося саме відбилося від гурту і тому загубилося. Сліди лозини не сходили з Омелькових сідниць — як і з Семенових, Павлових і навіть Варчиних. Тільки Оксанку батько балував і тому їй діставалося менше.
За розрадою і порадою Омелько зазвичай приходив до діда. Той жив у балці, осторонь від села і вважався характерником. Вибиратися до нього було не так-то й просто ще й тому, що дід з батьком не ладили. Омелько не знав чому. І не допитувався особливо — стерігся.
Дід ніколи не носив шапки, був сивий і лисий, його голова здавалася Омельку темним яйцем у гніздечку з найбілішого пуху. Широченна дідова сорочка стягалася на горлі кольоровою стьожкою. Штани були просто неосяжні, пам’ятається, коли Омелько був ще «безштаньком» і ходив в самій довгій сорочці, йому мріялося про такі штани…
Дід вистругував з дерева усілякий господарський інструмент і розповідав казки про водяників, про лісовиків, про русалок і мавок. Про чаклунів і відьом. Про козаків, про турків, про ляхів. Про війну; стоячи в церкві і слухаючи про рай і пекло, Омелько уявляв собі рай як низький темний курінь, де сидить дід, пахкає люлькою, вистругує «зуби» для грабель і розповідає, розповідає, скоса поглядаючи світло-блакитними, як небо, вицвілими очима на онука, що мліє від щастя.
Прийшов день — Омелька посадили верхи на руду кобилу і наказали вести коней на пасовище. А зі свинею і її виводком тепер мучився інший хлопець — сусідський молодший.
У перші дні, звичайно, не обійшлося без сліз — Руда виявилася полохливою до неможливості. Найменший звук, стукіт, лемент, поява на дорозі чогось невідомого, жахали її до смерті, і вона кидалася навскач, не розбираючи дороги. За подругою слухняно біг Вороний. Омелько, що злітав з кінської спини на землю, відразу підхоплювався, незважаючи на біль, і гнався з плачем за обома. Наздогнати, звичайно, не міг і потім довго блукав лугом, продирався через верболіз, розмазував по обличчю сльози, виглядаючи пропажу.
Потім пристосувався і залазити на коня, і злазити з нього, путати і розпутувати, і тримаючись за гриву, їздити верхи. І тоді почалася найцікавіше.
Їх було четверо, пастушків. Вони сміливо їхали досить далеко від села, спутували коней, валялися на траві, гризли принесений з дому хліб, закушували часником. Купалися в річці і «ставках-копанках». Розмовляли; усі товариші Омелька були старшими й досвідченішими — тому він більше слухав, ніж говорив сам.
Звичайно, вони частіше вихвалявся, ніж розповідали правду — це навіть Омелько розумів своїм маленьким розумом. Наприклад, Андрій божився, що серед білого дня, при собаці на довгому ланцюзі і сторожі в сторожці йому вдалося обнести панський грушевий сад. Тихін розповідав, як обдурив панського об’їждчика і наївся малини у малиннику за ровом і
парканом (кожна ягідка з кулак! От вірите, хлопці!). Але усіх перемудрив Лесько — нібито викотив здоровенного кавуна з баштану над Стугною!
Про той баштан розповідали таке, що й у страшному сні не привидиться. І дорослі до нього боялися підходити, а вже коли малеча сунеться — пороли так, що тиждень сісти не можна було. Баштан належав рудому німцю, панському управителю; там, казали, і справді росли найсолодші кавуни, які німець потім продавав на базарі у самому Києві. Німця в окрузі вважали не просто недоброю людиною — лиходієм, яких світ не бачив, а баштан його — проклятим місцем. Неначебто і чорта там бачили раз чи два.
Звичайно, з Леська стали сміятися. Він почервонів, доводячи, що усе правда, все так і було, що чорти таки гналися, але не наздогнали, тому що він, Лесько, дуже вправно повз на пузі і кавуна котив перед собою. А коли чорти вже зовсім було хапали його за п’яти, він скинув кавун у Стугну, переплив з ним на інший берег і там уже розрізав ножичком і з’їв. (Сам з’їв цілий кавун? — умирав від сміху Андрій. Чи з чортами поділився?) Дійшло майже до бійки. Попутані коні осудливо косували оком, пряли вухами, форкали. На щастя, хтось згадав, що пора збиратися додому — сонце вже ген де, а таки заїхали далеченько… Так усе й обійшлося Леськові, хіба що Андрій, по натурі злопам’ятний, іноді пригадував йому той «подвиг»: «То як кавун, солодкий? А чортам залишив шматочок?»
Омелько пробував кавуна усього кілька разів у житті. Свого баштана в родини не було, у селі вирощували тільки гарбузи, а купувати солодощі на базарі батько вважав балуванням. Німцеві володіння дітям було велено обходити десятою дорогою. Омелько й обходив; тільки іноді, проїжджаючи мимо, накидав повід Рудої на гілку старого дуба біля дороги і швидко, щоб ніхто не побачив, забирався майже на саму верхівку.