Выбрать главу

А вже німець, якщо він з пеклом зв’язаний, одразу здогадається, чий картуз.

* * *

Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоїла і погнала на пастівник корову, мати взялася пекти хліб, а Оксанка — допомагати в хаті.

Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозі примудрився ушитися — батькові було не до нього, дорога після дощів зовсім розкисла, і вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоїну.

Ковтаючи сльози, Омелько поспішив у балку, до діда. Пес, якому ще цуценям відрубали хвоста — Куций — зустрів його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впізнавши, замовк і навіть спробував покрутити обрубком хвоста.

Дід був удома. Сидів, як звичайно, на колоді з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрів без звичної привітності — наче уже щось знав.

Хлопець, обливаючись сльозами, розповів йому все до нитки — і про кавуни, і про нічний баштан, і про голови на грядках. Дід слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здіймалися кільця диму — Омелько дивився на них уже без жодної надії. Якщо дід йому не допоможе — не допоможе ніхто, німець потягне Омелька із собою в пекло, і поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…

— Знав я, що цим закінчиться, — сказав дід зненацька м’яко. — Не даремно баба Рудковська тобі пуп зав’язала на чотирьохлистковій конюшині, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…

І замовк, настовбурчивши сиві вуса.

— Що? — жалібно запитав Омелько.

Дід зітхнув:

— Дурний ти хлопець… Порожня голова.

— Діду! — заблагав Омелько. — Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Німець потягне мене в пекло, і…

— А таки потягне, — суворо погодився дід.

На це Омелько не знайшовся, що сказати, і мовчки заплакав.

— Дурень ти, дурень, — сумно продовжував дід. — Не будь ти мені рідним онуком…

Він важко піднявся і пішов кудись усередину куреня. Омелько сидів тихо; дід повернувся, несучи в кулаці щось, від чого звисав зі жмені тонкий шкіряний ремінець.

— Слухай, дурню, — сказав дід, знову всідаючись навпроти Омелька, хлопцеві трохи полегшало, бо в дідовому бурчанні не було гніву. — Повісиш ось це на шию… І коли вона приїде за тобою на дохлій кобилі — за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тільки не дай їй до себе доторкнутися!

— Хто приїде?!

— Мовчи, не перебивай. Три ночі тобі дається. Зможеш протриматися — герой. Не зможеш… отут тобі, Омельку, ніхто не допоможе.

— А ти, діду?!

— Я тобі вже допоміг, — відгукнувся дід суворо. — Тобі б на тім баштані навіки залишитися, сни бачити… А ти пішов. Тому що я підсобив.

Він розтулив долоню. На зашкарублій підстилці з вікових мозолів лежав дзвіночок — звичайний дзвіночок на тонкім шкірянім ремінці.

Від діда пахло тютюном і травами. І ще чимось, від чого Омелькові стало набагато спокійніше.

— Діду… А чого вони там сплять?

Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.

— Діду…

— Сплять, — старечий рот під сивими вусами владно загнувся куточками донизу. — Сплять… і сниться їм…

— Що?

Дід подивився на Омелька скоса. Перевів погляд у якусь тільки йому видиму далину:

— Країна їм сниться. Бої… Перемоги… І договори, що підписують на свитках і скріплюють гетьманськими печатками. І слава їм сниться, голосна слава… І нащадки їм сняться — ті, — дід невиразно махнув рукою за плече, — які напишуть про їхню славу в шкільних книгах з жовтими сторінками… І нікому з них ніколи…

Дід замовк, важко роздумуючи. Звів кошлаті брови, пошкріб лисину:

— Йди. «Отче наш» перед сном читаєш?

— Читаю, діду, як не читати!

— Ну тоді йди. І допомагай там батькові, не лінуйся!

Омелько вилетів з двору, Куций проводжав його радісним гавкотом і дзенькотом ланцюга.

* * *

Дзвіночок Омелько сховав під сорочкою.

Увечері, коли мати вже покликала на вечерю, йому зустрівся на вулиці Андрій. Той розповів не без захвату, що, виявляється, на баштані у німця знайшли хлопчачий картуз із тріснутим козирком, і німець страшенно гнівався — обіцяв знайти, хто там був, і тоді вже не дати спуску.

— Кажуть, так лаявся, що в крайніх хатах було чутно, — говорив Андрій, поправляючи на голові свій власний запилений картуз.

Омелько на превелику силу прикинувся, що ця новина викликає в нього ті ж почуття, що й в Андрія: подив і цікавість.