За вечерею батько запитав, чого це Омелько такий тихий; той послався на втому і, ледь уставши з-за столу, поспішив у сарай, на сіно. Утомився він і справді страшенно: безсонна ніч далася взнаки. Укрившись із головою, він згорнувся калачиком — і вже через мить стояв у коричнювато-сірому мареві біля воріт батьківського подвір’я.
Нікого — ні чоловічка. Ні звуку — навіть собака не гавкне. І до нього наближається, боком сидячи у сідлі, баба в чорній одежі з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.
А під бабою — кобила. Половина голови зі шкірою й оком, половина — череп. На шиї шкіра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.
— А ну, дитятко, — озивається баба, — ходімо зі мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?
Омелько від страху мов язика проковтнув. Стоїть стовпом. А баба все ближче. Вже й руку тягне.
— Підемо зі мною, хлопчику. Тут недалечко.
Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвіночок, той, що висів на шиї на тоненькому ремінці. Дзвіночок подзвонював тихо і ніби сам по собі. Дінь-дінь… Дінь-дінь…
Баба відсахнулася. Кобила відступила; баба повела рукою, ніби запрошуючи за собою:
— Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходімо. Кавун на столі, нарізаний гострим ножем, ні насінини не випало… Ходім зі мною.
В Омелька мимоволі виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сік. Нога ступила проти волі, за нею друга…
Дзеленькнув дзвіночок. Омелько зупинився і позадкував. І, примружившись, з усіх сил велів своїм ногам іти в інший бік — від воріт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сірому тумані бачилася тільки стежина, а в далечині — урвище…
— Зажди, дитино… Зажди, перегодь…
Омелько йшов, прориваючись начебто крізь густе павутиння. Позаду чулася важка кінська хода. Іноді дзвіночок замовкав, тоді хлопця розвертало і тягло назад — до баби та її кобили. Він тряс дзвіночком, але той теж ніби німів від жаху. Та в останній момент, коли хлопець міг уже розгледіти хробаків, що кишіли в порожній очниці коня, дзвіночок видавав «дінь-дінь», і Омелько одержував нову коротку волю…
Урвище було ще далеко, коли проспівав півень, і у своєму сні Омелько почув його голос.
Розплющив очі.
Займався ранок. Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворі, мати доїла корову, двері в хату була широко відкриті, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…
Омелько намацав на грудях дзвіночок. І страх його зменшився.
Удень по селу ходили чутки. Одні говорили, що німець занедужав і викликав з міста лікаря. Інші — що німець здоровісінький, сьогодні по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла від колодязя найновішу новину: німець знайшов на баштані чийсь картуз і вже обійшов з ним кілька дворів: випитував чий.
— А твій картуз де? — запитав брат Семен ніби між іншим.
— У коморі, — відповів Омелько, не моргнувши й оком. — Ти що, думаєш, я до німця на баштан полізу?!
Семен розреготався:
— Ну так… Там же чорти… Хоча поліз адже хтось, інакше звідкіля там картузу взятися, га?
— Ти його бачив, того картуза? — запитав Омелько з усією можливою зневагою. — Дівки, може, і брешуть!
Варка трохи образилася.
Весь день Омелько шукав моменту, щоб ушитися знову в балку до діда, але як на гріх, йому постійно дошкуляли дорученнями. Зроби і це, і те, принеси і віднеси, полагодь, помий, склади — Омелько вертівся як веретено, ні хвилинки не маючи вільної. А ще пам’ятав слова діда: допомагай, не ухиляйся від роботи. Може, і зарахується ретельність? Голоснішим стане дзвіночок?
За весь день дзвіночок жодного разу не дзенькнув. Домашні і не помітили, що він в Омелька за пазухою.
Увечері хлопець довго намагався не заснути. Пробурмотів «Отче наш» разів сто і
ще стільки ж повторив подумки, але не втримався, провалився в сон. І відразу ж виявився в коричнувато-сірому тумані, біля воріт батьківського двору.
І баба на кобилі була зовсім поруч. Простягнула вже руку, але Омелько дивом устиг відскочити, вивернутися.
— Що ж ти тікаєш, дитинко? Уже не хочеш кавунчика? — загугнявила баба. — Зразу зі мною підеш — тобі ж краще, дурнику. Солоденько буде…
Дзвіночок на шиї здавався важким, утричі, учетверо важчим, ніж учора. Омелько повернувся і побрів, не оглядаючись, до урвища. Дохла кобила не відставала. Вершниця бурмотіла незрозумілі слова, вони здоганяли хлопця в спину і чіплялися за шкіру, ніби тоненькими гачками, тягли назад. Від того бурмотіння пропадала воля; дзвіночок тягнувся до землі, ремінець тріскотів, готовий розірватися. Але найстрашніше — дзвіночок німів. Від «дінь-дінь-дінь» спершу залишилося «дінь-дінь», потім просто «дінь… дінь…», а потім дзвіночок замовк, і Омелька відразу ж потягнуло назад на невидимих нитках.