Над обрієм, над крайкою лісу, з’явився великий жовтий місяць. Треба було поспішати.
Ніч видалася теплою, але Омелько тремтів, діставшись нарешті до баштану. Вітер улігся. Було так тихо, що Омелькові вчувалося слабке гудіння усередині власних вух. Він глибше натягнув картуза з тріснутим козирком. Постояв ще… Прислухався…
Знайшов у тину щілину, досить широку, щоб протиснутися. Був він верткий і худий, щоправда, боявся порвати сорочку. Обійшлося; через хвилину він уже стояв на баштані, навкарачки, умліваючи від страху і щастя.
Швидко перехрестився, оглянувся, чи немає де чортів. Тихо. Темно. Віддалік ледь біліє сторожка. Про всякий випадок поплював через ліве плече, а потім і через праве. Тричі прочитав «Отче наш». Ліг на пузо…
І поповз, звиваючись, як в’юн.
Місяць піднявся вище. Незабаром він усе тут заллє світлом, Омелько розумів, що треба хапати перший кавун, що трапиться, і давати чосу. Але кавуни спочатку не траплялися – тільки бадилля та бур’яни. Омелько вже злякався, що завбачливий німець, перед тим, як їхати до міста, звелів усі зібрати і замкнути в коморі…
А потім він наштовхнувся на кавуна лобом – аж гуля вискочила.
Схопився на рівні і здивувався, як це його занесло аж на середину баштану. Навколо лежали, важко вдавившись у ґрунт, круглі, темні…
Омелькові перехопило подих. Місячне світло падало навкоси і глибокі тіні при землі ховали довкілля. Хлопець ще раз озирнувся, чи немає небезпеки, нічого не помітив. Тепер уже сміливо став розглядатися…
Не повірив очам. Почав терти їх аж до сліз. Глянув ще раз – і здерев’янів, не в силах ні крикнути, ні зробити й кроку.
Голови лежали на землі, відрізані людські голови. Всі очі були заплющені – окрім вибитих, виколотих, витеклих очей; жовтувата, зів’яла і темна, як старе дерево, шкіра. Чорні чуби і сиві чуби. Голови бородаті і голови голені, і зовсім чорні, як вугілля, голови. Розшиті золотом шапки. Турецькі малахаї. Тут були козаки, турки, ляхи, пани і селяни, старі і зовсім молоді… Заціпенілий Омелько, за одну довгу секунду смертельного переляку, устиг побачити їх десятки – тих, що були ближче. А поле тяглося і тяглося в усі боки, і там, віддалік, теж виднілися голови, голови, голови…
Заверещавши, так ніби його ріжуть, Омелько кинувся бігти. Спіткнувся об якусь голову й упав. Прямо перед очима у нього виявилося старе, порізане зморшками, жовтувато-коричневе обличчя. Блиснула золота сережка у величезному вусі. Довгий чуб-оселедець лежав на землі, як стебло рослини, прибитої дощем. Мить – заплющені повіки здригнулися, старий запорожець відкрив очі, поводив зіницями, і втупив погляд в Омелька.
Він не пам’ятав, як вибрався на дорогу. Сорочка була вся порвана, штани – брудні і мокрі наскрізь. Скавуляючи від жаху, Омелько дістався Стугни і заліз у річку з головою – прохолодна чиста вода допомогла йому зібрати рештки сил і не втратити розуму.
Він бурмотів усі молитви, які знав. Він виправ одяг; місяць на той час піднявся високо, і доводилося ховатися в тіні кущів – щоб хто-небудь, хто вийде вночі за господарською потребою, не міг помітити на березі скорченого голого хлопчиська.
Він трохи заспокоївся і сказав собі, що все позаду. Одбувся, вважай, легко. Хлопцям, звичайно, він ні слова не скаже – боронь Боже, розповідаючи, знову переживати такий жах…
Та й не повірять хлопці. Будуть сміятися, як над Леськом.
Ніч була глуха мов тетеря. Ставало прохолодно. Омелько викрутив одяг, натягнув на себе і вирішив добиратися додому бігцем – і зігрієшся, і сорочка та штани висохнуть…
Тільки він так подумав, як раптова згадка прибила його до місця. Ця згадка була страшніша за все, чого він набачився сьогоднішньої ночі.
Картуз!
Картуз із тріснутим козирком залишився на баштані!