— Я застрелила лева, — вдоволено казала Пеппі. Або вигукувала:
— Отой людоїд від мене не втече! Це його остання година!
— Я хотів би, щоб цей острів був назавжди наш, — мовив Томмі, коли діти вернулися до табору й Пеппі заходилась пекти млинці.
Пеппі й Анніка теж хотіли цього.
Виявилося, що млинці дуже смачні, коли їх їсти просто зі сковороди. Діти не мали ні тарілок, ні виделок, і Анніка спитала:
— Можна їх їсти руками?
— Як хочеш, — відповіла Пеппі. — Сама я волію їсти ротом.
— О, ти чудово розумієш, що я маю на увазі, — мовила Анніка. Вона взяла пальцями млинець і задоволене запхала його в рот.
І знов настав вечір. Багаття погасло. Діти, тісно притулившись одне до одного і вкрившись ковдрами, лежали в наметі. Вони навіть не витерли губ після масних млинців. Крізь дірочку в наметі світила зірка, а прибій заколисував їх до сну.
— Сьогодні нам треба повертатись додому, — жалібним голосом сказав Томмі другого ранку.
— Така несправедливість! — підхопила Анніка. — Я б хотіла пробути тут ціле літо. Але сьогодні приїздять мама й тато.
Після сніданку Томмі подався на берег, і раптом звідти почувся його відчайдушний крик. Човен! Зник човен! Анніка була приголомшена. Як же вони виберуться звідси? Звичайно, вона залюбки пробула б на острові ціле літо, але зовсім інакше почуваєш себе, як знаєш, що будь-коли можеш вернутися додому. А що скаже бідна мама, коли не знайде вдома Томмі й Анніки? В Анніки аж сльози виступили на очах, як вона подумала про таке.
— Що з тобою, Анніко? — спитала Пеппі. — Як же ти собі уявляєш корабельну аварію? Що б, по-твоєму, сказав Робінзон, якби через два дні по нього приплив корабель? "Просимо, пане Крузо, підіймайтеся на корабель, дозвольте вас урятувати, можете помитися, поголитися, обрізати нігті!" Ні, красно дякую! Я думаю, що пан Крузо втік би й сховався в кущі. Бо коли вже пощастить комусь попасти на безлюдний острів, то треба там прожити хоча б сім років.
Сім років! Анніка затремтіла, навіть Томмі розгубився.
— Але я не думаю, що ми пробудемо тут так довго, — заспокоїла їх Пеппі. — Я вважаю, що нам треба дати про себе звістку, не чекаючи, поки Томмі стане моряком.
Анніка ще дужче перелякалася. Пеппі якийсь час задумливо дивилася на неї, тоді сказала:
— Ну гаразд, коли ти так боїшся, доведеться послати звістку в пляшці.
Вона видобула з мішка порожню пляшку. На щастя, папір і олівець у неї також знайшлися. Пеппі поклала їх перед Томмі на камені й сказала:
— На, ти краще за мене вмієш писати.
— А що писати? — спитав Томмі.
— Зараз подумаю. Можна так: "Урятуйте нас, поки ми не загинули! Без тютюну ми не витримаємо на цьому острові й двох днів!"
— Але ж, Пеппі, так не годиться, — докірливо сказав Томмі. — Це ж неправда.
— Що саме неправда? — спитала Пеппі.
— Не можна писати: "Без тютюну", — мовив Томмі.
— Чому не можна? Хіба ти маєш тютюн? — спитала Пеппі.
— Ні, не маю, — відповів Томмі.
— То, може, Анніка має?
— Не має, але ж...
— Чи, може, я маю? — допитувалася Пеппі.
— Ні, ніхто з нас не має тютюну. Але ж ми не куримо, — сказав Томмі.
— Так, я й хочу, щоб ти написав: "Без тютюну ми не витримаємо..."
— Але ж якщо ми так напишемо, люди неодмінно подумають, що ми куримо, — наполягав Томмі.
— Слухай, Томмі, — мовила Пеппі, — скажи мені одне: хто найчастіше не має тютюну: ті, що курять, чи ті, що не курять?
— Звичайно, ті, що не курять, — відповів Томмі.
— Ну, то чого ж ти сперечаєшся? — обурилася Пеппі. — Пиши те, що я кажу. І Томмі написав:
"УРЯТУЙТЕ НАС, ПОКИ МИ НЕ ЗАГИНУЛИ! БЕЗ ТЮТЮНУ МИ НЕ ВИТРИМАЄМО НА ЦЬОМУ ОСТРОВІ Й ДВОХ ДНІВ!"
Пеппі взяла папірець, засунула його в пляшку, заткнула її і кинула у воду.
— Тепер наші рятівники не забаряться, — мовила вона.
Пляшка трохи відпливла й зачепилася за коріння вільхи при березі.
— Треба її закинути далі, — сказав Томмі.
— Ми б тоді зробили велику дурницю, — мовила Пеппі. — Якби пляшка попливла далеко, наші рятівники не знали б, де нас шукати. А так ми можемо гукнути їх, якщо вони пляшку знайдуть, а нас не помітять, і ми відразу будемо врятовані.
Пеппі сіла на березі чекати рятівників.
— Найкраще весь час не спускати пляшки з очей, — мовила вона.
Томмі й Анніка також посідали біля неї. Хвилин через десять Пеппі сердито сказала:
— Люди, певне, думають, що в нас немає іншого діла як сидіти, й чекати, поки вони врятують нас. Просто глум! Де вони всі заподілися?
— Хто? — спитала Анніка.
— Наші рятівники, — відповіла Пеппі. — Хіба можна так недбало ставитись до своїх обов'язків, коли йдеться про людське життя?
Анніці вже почало здаватися, що вони й справді загинуть на цьому безлюдному острові. Раптом Пеппі стукнула себе по лобі й вигукнула:
— Лишенько, яка я неуважна! І як я могла забути про це?
— Про що? — спитав Томмі.
— Про човна, — відповіла Пеппі. — Я вчора ввечері витягла його з води, коли ви поснули.
— Навіщо? — докірливо спитала Анніка.
— Боялася, щоб він не промок, — відповіла Пеппі.
Пеппі швиденько витягла з кущів човна, винесла його на озеро й сказала понурим голосом:
— Ну, хай би тепер вони з'явилися, ті рятівники! Тільки б даром пливли. Бо ми самі врятувалися. Так їм і треба. Може, це навчить їх бути не такими забарними, коли йдеться про людське життя.
— Як ти гадаєш, ми встигнемо вернутися додому раніше за маму й тата? — спитала Анніка, коли вони вже сиділи в човні і Пеппі дужими ударами весел гнала його до суходолу. — Бо мама страшенно хвилюватиметься.
— Не хвилюватиметься, — відповіла Пеппі.
Сетергрени, батьки Томмі й Анніки, вернулися додому на півгодини раніше за дітей і ніде не могли знайти їх. Зате вони знайшли в поштовій скриньці клаптик паперу, на якому було написано:
ДО ПЕППІ ПРИЇЗДИТЬ ВИСОКИЙ ГІСТЬ
Якось надвечір Пеппі, Томмі й Анніка сиділи на веранді і їли суниці, що їх вони вранці самі назбирали. День був на диво гарний, довкола співали пташки, духмяніли квітки, все дихало спокоєм. До того ж у них було повно суниць. Вони напихали їх у рот і майже не розмовляли. Томмі й Анніка задоволене думали про те, що літа лишилося ще багато і навчання в школі почнеться не скоро. А про що думала Пеппі, невідомо.
— Пеппі, ти живеш тут уже цілий рік, — раптом сказала Анніка і взяла Пеппі за руку.
— Так, час летить, і починаєш старітися, — .мовила Пеппі. — Восени мені буде аж десять років, найкраща пора життя вже позаду.
— Скажи, ти тут житимеш завжди? — спитав Томмі. — Тобто, аж до того часу, як виростеш і станеш морською розбійницею?
— Хтозна, — відповіла Пеппі. — Бо я думаю, що мій тато не лишиться назавжди негритянським королем. Як тільки він спорудить новий корабель, він приїде сюди й забере мене.
Томмі й Анніка зітхнули. Раптом Пеппі схопилася з місця.
— А ось, до речі, й він! — крикнула вона й показала пальцем на дорогу.
— В три скоки вона опинилася біля хвіртки. Томмі й Анніка нерішуче пішли за нею й побачили, як вона кинулася на шию якомусь дуже огрядному дядькові з рудими вусами, одягненому в сині моряцькі штани.
— Тату Єфраїме! — вигукнула Пеппі і, повиснувши на шиї в дядька, так замахала ногами, що черевики позлітали додолу. — Тату Єфраїме, як ти виріс!
— Пеппілотто Віктуаліє Гардино Руто Єфраїмівно Довгапанчохо, люба моя доню! Я саме хотів сказати, що ти виросла.
— Я так і сподівалася, тому й випередила тебе, — відповіла Пеппі.
— Ти така дужа, дитино, як і була?
— Ще дужча, — мовила Пеппі. — Може, поміряємось силою?
— Давай, — погодився тато Єфраїм.
У садку стояв столик, і Пеппі з батьком почали мірятися на ньому силою. Вони вперлися ліктями в столик і зчепилися долонями. Томмі й Анніка зацікавлено стежили за змаганням. У цілому світі тільки одна людина могла зрівнятися силою з Пеппі, і це був якраз її тато. Тепер вони натужувалися біля столика, але жодне не перемагало. Нарешті рука тата Єфраїма ледь затремтіла, і Пеппі сказала: