Боявся…
Боявся, хоч офіціальні звіти з поля бою сповіщали про побіди, хоч вулицями переїздили важкі гармати, переходили стрійні ряди військ, які, здавалося, не допустять ворога під мури двістітисячного міста.
Офіціальні звіти подавали побіди під щораз ближчими місцевостями. Виглядало, що коли так далі піде, то австрійська армія, весь час побіджуючи, дійде до брам Відня.
Стрійні ряди військ за два-три дні вертали назад то вагонами як ранені, то межами та загумінками як розбитки без шапок і наплечників. Не знать, як добачували це приплющені очі Львова, як зачували стулені його вуха. Чув він і бачив те все, хоч не міг вийти ще досі з дива, як воно можливе. Адже не могла російська солдатня побити австрійських вояків! Мусило тут зайти щось несподіване а страшне щось, що залізні полки Австрії переміняло в мілкий пісок, гнаний вітром воєнної хуртовини.
Львів довідався нарешті про «правдиву» причину військових невдач. Вістки про невдачі доходили до нього окружними дорогами, але причини подавалося офіціально в пресі на мовах усіх народів Австро-Угорщини.
«Надворі гарно і сонячно, — сповіщав звіт з поля, — наші війська всюди хоробро б’ються. В численних випадках збаламучені москвофільством селяни зраджували наші позиції і подавали світляними знаками відомості ворогові»…
Щодо «надворі гарно і сонячно», то Львів знав, як собі це перетолкувати. Але війська не винив, бо пояснення до цього знаходив у другій частині звіту. Москвофіли — селяни і не селяни були всьому винні! Задля них Росія почала війну, і за їх поміччю суне тепер від сходу навала, як весняна повінь. Ще, чого доброго, докотяться буруни її аж до столиці краю…
Скреготав Львів зубами на москвофілів, а кулився зі страху, коли подумав, що за день-два можуть грохнути під його мурами московські гармати. Не подібний був Львів до себе, коли ще жив мирним, буденним життям. Завважав це і Зварич з висоти свойого «місця» в потязі, себто з даху вагона, де примістився був разом з бужанцями. Потяг підповзав під місто хробаковим ходом, звільняючи і так повільний свій бік. Постогнуючи і сапаючи, добував, здавалося, останки сил, щоби врешті скинути зі себе у Львові непосильний тягар.
А Львів яснів тисячами світильників серед гранату погідної ночі і темряви дрімаючих піль… Яснів, як колись, але світло якось несміло продиралося крізь темінь, шумів, як колись, але той шум був уривчастий, нервовий і здушений.
Потяг заїхав на станцію і почав викидати зі себе все, що міг: подорожніх, клунки і зайві запаси пари. Бужанці опинилися між хвилею товпи і разом з нею виплили на вулицю. Зварич припускав, що на двірці стріне якогось інформатора від команди УСС. Але хоч як розглядався, не побачив нікого. Треба було їхати в місто. Знав, що команда і Боєва управа находилися при вулиці Мохнацького, 12, і рішив податися тамтуди.
Під командою стояв на стійці стрілець в однострої сокільського відділу зі здвигу. Жовтаво-бронзовий одяг нагадував англійця, а копуласта шапочка — японця. Зварич зблизився до стійки.
— Стій! Хто йде?
— Вибачайте, товаришу, може, ви знаєте, де стоїть золочівський полк?
— Золочівський?!.. Не знаю!
— То, може, мені скажуть у команді? Ми приїхали саме з Золочева і хочемо до своїх.
— Ви з Золочева? Нині?!..
— З самого Золочева ні, але з-під Золочева.
— То Золочів ще не зайнятий?
— До часу, заки я виїхав, ні, і загалом не думаю, щоби міг бути зайнятий.
«Стійка» махнув рукою — мовляв, що ви знаєте, і легковажно всміхнувся.
— До команди я вас не можу пустити, — додав по хвилі. — Там тепер нарада булави.
Нарада булави — вислів сам по собі вже досить таємничий, а ще як вимовлений у нічну пору, у воєнний час і тихо, тоді набирає ще більш таємничого значення. Зварич відчув цю таємничість і ані не думав домагатися вступу до Головної команди.
— А, як так… — погодився швидко, — то, очевидно… але що мені тепер робити!?
— Найліпше йдіть до Академічного дому. Там переночуєте, а завтра вже легко віднайдете свій відділ.
— Дякую дуже. Добраніч.
— Гаразд, товаришу.
Зварич перейшов на другий бік вулиці і ще довго дивився на освічений будинок Головної стрілецької команди та Боєвої управи. Раз у раз входили і виходили якісь військові, австрійські і стрілецькі, подзвонюючи шаблями, а деколи й острогами.
«Певно, кіннота! — подумав Зварич, слухаючи дзенькоту острог. — Завтра розпитаю; як тільки приймуть, то піду до кінноти…»
Нарада булави. Уявляв собі… Великий стіл, застелений мапами, а над ним похилені постаті булавних стрілецьких старшин. Міряють, комбінують, обмірковують… Бужанські новобранці стояли мовчки коло Зварича і собі гляділи на таємничий дім, що скривав у собі серце і мозок стрілецтва. Нарада булави!..