Зварич вийшов із забудовань св. Юра з тягарем на душі. Ось уже в двох місцях був у справі отця Керницького і з обидвох виніс те саме враження: для Керницького не було там рятунку. Ніхто з тих людей, до яких носив листи, не давав навіть тіни надії, що справа поведеться. Всі безрадно розводили руками. Хоч, напевно, хотіли помогти, але не могли.
Чому це так?!.. Адже Австрія не була державою застрашених овець, тільки прив’язаних горожан! Адже як не надуживали в ній прав пануючі народи, все ж таки була змога протесту!.. Чому тепер страх прикував людям ноги, зв’ялив руки, замкнув уста?!
Війна?!.. Нехай і війна, але й на війні є якісь права, хоч, може, і менші, як за мирних часів. Не може ж так бути, щоби перший-ліпший старшина, жандарм, а навіть звичайний рядовик був паном життя і смерти поважних, статечних горожан! Військо має в тих часах до говорення!? Він знайде дорогу до військових. Піде до самої Головної команди УСС або ще вище — до Боєвої управи, розкаже їм усе, а вони мусять щось зробити. Може бути, що тепер для цивільних всюди двері зачинені, але зате для військових всюди стоять отвором… Отак роздумуючи, Зварич зійшов вулицею Скарги на Городецьку. Хотів сісти на трамвай і під’їхати до Головної команди.
Городецька вулиця — головна артерія головного двірця. В звичайний час повна все людей і возів. Тепер подвійно оживлена. Хідниками сюди і туди нервова публіка, вулицею вози, авта і трамваї. Гамір, торохкіт, трубки і дзвінки, що й розмовитись тяжко.
Нараз понад клекіт великої вулиці збився, як дужий орел понад громову хмару, ясний, бадьорий спів:
Зварич збудився з задуми і глянув у сторону, звідки доходив той спів. Не видно було нічого. Тільки голос соток людей нісся по вулиці:
Щось нечувано веселого, незнано бадьорого дзвеніло в згуках тієї пісні. Здавалося, що ось за піснею з’являться і самі співаки — казочні красені-лицарі, на конях, як змії, в шоломах, як сонце, з мечами, мов блискавка…
Зварич перший раз чув ту пісню, і здавалося йому, що ніколи ще не чув чогось більш гарного і сильного. Не видержав. Побіг наділ, щоб якнайшвидше побачити співаючих. А по дорозі, назустріч йому, линула далі ясна пісня:
Нарешті!.. Крізь куряву вуличного пороху продерлися ряди співаючих. Попереду старшина, в жовто-сірім однострої, в мазепинці на голові.
— Стрільці! — скрикнув голосно Зварич і почав перепихатися ближче.
Мусив передертися крізь натовп, бо де тільки підходив стрілецький відділ, там на хідниках усе ставало і дивилося. А відділ ішов рівним, повним кроком, вибиваючи зап’ятками рівномірний такт на камінній дорозі.
— Zachciewa się im Ukrainy! — сказав біля Зварича якийсь мужеський голос.
— А cóż chcesz?! — відповів жіночий. — Му mamy swoje legjony, a oni swoje. Przecież nie na nas idą, a na Moskali!
— Kto wie! — відізвався знову мужчина. — Ja nie pozwoliłbym na taką niebezpieczną zabawę.
Зварич обернувся і побачив за собою елегантно одітого панка з жінкою запідруку.
— Вам, пане, це не подобається? — спитав задиркувато.
Панок оглянув Петра трохи здивовано, трохи заскочено і, на диво, ні пари з уст не пустив. Тільки жінка шарпнула його за руку і сказала з докором:
— Widzisz! Trzeba ci tego było.
По цім пара зникла, а Зварич звернув очі у сторону відділу.
Саме перші ряди порівнялися з ним. Зварич перебіг очима першу чвірку і аж затрусився з радости. Пізнав між ними двох своїх товаришів: Черника і Перфецького.
— Сервус, Федьку, сервус, Леську! — крикнув через дорогу.
Закликані обернулися і радісно кивнули головами. Потім Черник махнув рукою, щоби йти з ними, і Зварич пустився рівнобіжно з відділом вгору Городецької.
Відділ скрутив на Скарги і задержався під дяківською бурсою. За хвилю впав наказ: «Розхід!» — і Зварич приступив до товаришів.
— Що ти, Петре, не при стрільцях? — питав Черник.
— Як то ні… Подивися, зрештою! — і Зварич підніс ногу, взуту у військовий черевик.
— Фі! Диви!! — аж свиснув з дива Перфецький. — Та ти вже наполовину генерал.
Зварича обступило ще більше знайомих з університету і з гімназії.
— Ти в якій сотні? — питали.
— Я в золочівськім полку, в першій сотні.
— А маєте кріси?
— Ні!
— Овва! — видув зневажливо губи Черник. — Кинь, брате, оту Золочівщину. Ходи до нас.