— А ви в якій сотні?
— В Дідушковій! Ти знаєш, що то є?
— Я хотів би до кінноти! — сказав Зварич.
— До кінноти?! А де ж є кіннота?
— Не знаю, але я думав, що є.
— Поки що нема. Але ручу тобі, що як буде, то в першу чергу піде до неї наша сотня. Подивися, що то за хлопці!
Зварич повів оком довкола і мусив признати, «що то за хлопці». Стрункі, широкоплечі, високі, знайомі йому особисто або знані зі здвигу чи зі спортових змагань. Великан Перфецький хлопнув його дружньо по рамені.
— Бери, Петре, на розум. Ходи до нас — і спокій.
— Коли я… зі своїми хлопцями з нашого села, — зам’явся Зварич. — Як же ж покидати?
— То ми і їх візьмемо, як щось варті.
— І як піднесуть кріс за цівку! — додав хтось із гурту.
— Ов, то ви щось так, як у Кривоноса.
— Не бійся! — успокоював Черник. — Він жартує.
— Не маю чого боятися. Я піднесу, — похвалився Зварич. — Але справді, знаєте, мені прикро буде покинути тамтих, — додав по хвилі. — Врешті, не знати, чи команда позволить.
— Ти командою вже не гризися. Все буде зроблено, — відповіли йому, і Зварич пристав.
Після того забрали його з собою до казарми, завели нагору і представили сотенному. Сотенний, молодий мужчина в однострої австрійського підхорунжого, прийняв його ввічливо, хоч чорні очка весь час свідрували його наскрізь, а вузькі затиснені уста трохи немов іронічно всміхалися.
Щодо самого Зварича, зразу погодився на перехід до своєї сотні. Щодо других бужанців, казав піти перше оглянути їх. Зваричеві Дідушкова сотня заімпонувала. Бичувалося і більшу дисципліну, і порядок, і військове вишколення. Товариське життя вспіло вже розвинутися, товариське в розумінні військовім, зовсім не подібне до студентського.
— Отже, пополудні ми приходимо, — казали йому на відхіднім.
— Добре, приходіть, але, прошу вас, заберіть, як можна, всіх чотирьох хлопців.
— Побачимо, чи будуть надаватися, — дорожилися дідушківці.
Зварич вийшов з казарми в веселім, бадьорім настрою. Гарна сотня, сердечна стріча з давніми знайомими — все те відбилося ясним акордом у душі, розпогодило обрій будучини. Тільки одна-однісінька струна дзигчала фальшиво: в усусусах не було кінноти… Не побачить його Наталка на розтанцьованім коні, в золотім ореолі сонця, як бачила австрійських драгунів.
Аж застидався тих своїх дитинячих, романтичних думок. Думати тепер про дівочу чи свою молодечу примху, коли є сотки важніших справ, а передовсім — справа отця Керницького. Вона ж не посунулася ні на крок уперед. Досі не зробив у тій справі нічого. Одно хіба: довідався, що тільки Головна команда може що-небудь порадити тут.
Зближався до будинку на Мохнацького, 12, з почуттям страху, немов до церкви на перше причастя. За хвилю стане перед найвищою своєю владою, яка небагато має часу на розговори. Підійшов до стрільця, що робив сторожу при брамі.
— Товаришу, чи головний командант приймає тепер. Вартовий подивився на нього і байдужо стиснув плечима.
— Йдіть запитайтеся! — показав головою на двері.
На коридорі не стрінув нікого, в кого би міг поінформуватися. Станув під дверми. Зсередини доходили звуки розмови кількох людей. Довго м’явся, заки надумався застукати.
— Прошу! — почув нарешті заклик і ввійшов досередини.
В кімнаті розмова ввірвалася, і всі звернули на нього погляд.
— Ви до кого? — спитав якийсь старший, грубий пан.
— Я до головного команданта.
— В якій справі?
— В приватній.
— То сідайте собі і зачекайте. Він зараз повинен прийти.
Зварич мовчки подякував і станув собі на боці біля дверей. Почав розглядатись по присутніх і кімнаті. Напроти нього за столом сидів якийсь в окулярах, з чорною борідкою і писав. Перед ним на столі лежало дві набійниці з поясами, а зараз біля стола на землі — три пари військових черевиків. Пан в окулярах час до часу переривав писання, оглядав набійниці або схилявся, підносив черевики і значив щось на підошвах.
Біля цього стола сиділо ще трьох: якийсь стрілецький старшина, зі знудженою міною і при шаблі, розпертий недбало, на кріслі. Далі якийсь елегантний брюнет, у яснім одінню, з високим білим чолом і виплеканими вусами. Коло нього третій, також цивільний, з сивавою борідкою і ріденьким шпакуватим волоссям. В кімнаті був ще другий стіл, на якім сидів австрійський четар з малими, розумними очками. Перед четарем стояв грубий, старший пан, саме той, який відзивався до Зварича.
Перервана приходом Зварича розмова почалася тепер знову.
— Я таки своє обстоюю, панове. Кожна велика подія мала все певну зв’язь із подіями у всесвіті. Возьміть, наприклад, похід Ігоря на половців, Хмельниччину, війни Наполеона… Все або затьміння сонця, або комети.