Нараз Зварич остовпів. Усмішка щезла з лиця, а очі розширилися, як у перестрашеного. Чи справді?!.. Ні, це з’ява!.. Побачив сині очі і золоте волосся…
— Наталка! — крикнув здушеним голосом і кинувся в сторону дівчини.
Сам не знав, як і коли опинився біля дівчини і, не зважаючи на нікого, почав цілувати її по руках. Та це була тільки хвиля. Швидко опам’ятався і, може, був би з сорому втік з хати, але чиясь рука взяла його за рам’я, і лагідний голос промовив:
— Пане Петре! А зі мною не привитаєтесь?
Зварич обернувся і станув лице в лице з панею Керницькою. Всміхнулася до нього своїм добрим усміхом, обняла за голову і поцілувала. А Зварич припав до її руки і чув, що від надмірного щастя не стає йому віддиху, а очі ось-ось бризнуть слізьми.
За весь той час ніхто ні словечком не перервав святочної тиші. Здавалося, що всі заперли віддих, щоб не сполошити щасливої хвилі.
Врешті Зварич підніс голову і трохи завстиджено подивився. Але всюди стрінув привітно усміхнені лиця і вогкі від радости очі. Тільки Наталки не було. Втекла…
— Просимо! Просимо досередини, дорогий гостю! — промовив старенький панотець, і взяв Зварича під руку.
Тепер щойно Зварич пригадав собі, чого, властиво, прийшов сюди.
— Ах, отче-добродію, я й забув. Я прийшов просити, чи не могли б ми зварити собі тут кави?!
— Каву варити? В моїй хаті?! — сказав, ніби з обуренням, панотець. — Я на такий скандал не позволю!
— Ану, Влодку! — звернувся до якогось молодого священика. — Біжи проси всіх сюди. Всіх до одного! — А обертаючись до Зварича: — Вас не пущу, ще мені втечете… Але ні! — додав по хвилі. — Не так легко було б вам покинути нас без прощання.
Моргнув сивими бровами до пані Керницької, а вона, сміючись, хитнула головою. Зварич не мав навіть часу завстидатися — так швидко потягнув його за собою панотець, а за ними гурмою посунули в кімнату всі решта. Загомоніли нараз просторі попівські кімнати сміхом і розмовою. Кожний мав щось спитати, кожний мав щось сказати, і говорили всі разом, так що Зварич не знав, кому першому відповісти.
— Ідуть! — скрикнула якась пані, і все кинулося до вікон.
На подвір’я входили стрільці, всі без одного, бо один остав на сторожі коло крісів. Зварич мав хвильку часу, щоби прийти до себе і розглянутися в ситуації. Досі не було можности ні нагоди. Ненадійна стріча з Наталкою вивела його до тої міри з рівноваги, що на ніщо не звертав уваги. Потім так усі нахлинули на нього, так разом говорили і питалися, що він не міг віддиху злапати. Розгубився зовсім серед нежданої обстановки і несподіваного числа людей.
А на приходстві справді було людей незвичайно багато. Кілька священиків, пані, панночки і діти — все те зібране в однім домі, мов на празник або іменини. Старий панотець зрозумів, видно, здивовані погляди Зварича, бо присівся коло нього і пояснив.
— Вас дивує, що в мене стільки осіб. Вакаційна колонія! — сказав сміючись.
— Не так вакаційна, як воєнна, — поправила якась молода пані, обертаючись від вікна.
— То це все родина отця-добродія? — спитав Зварич старого.
— Як не родина, то майже родина. Пані Керницька — мойого товариша дочка. Отся пані — невістка мого тіточного брата. Той, знову, — священик, моєї жінки свояк. Тамтой, лисий, — мій дуже добре знайомий, ще з часів семінарських. І так далі, і так далі. Бачите, самі свої!
В тій хвилі відчинилися двері, і до кімнати почали входили Зваричеві товариші. Старенький господар дому вітав сердечно кожного з них і голосно представляв усім гостям. Хлопці спершу почувалися ніяково, не знали, де мають станути, як обернутися і що робити з руками. Не влежався ще на них військовий мундур і зв’язував їм руки. Василевич, салоновець першої води, раз у раз то запихав руку до кишені, то пригладжував волосся. Перфецький відкашлював, ніби хотів щось сказати, а Черник дивився на свої заболочені черевики і водив рукою по зарослій щоці. Але щирість і сердечність старого панотця швидко привернула хлопцям давню певність себе.
— Сідайте, панове, сідайте, дорогі гості. Прошу! — бігав коло них старенький господар і кожного зосібна саджав за великим столом.
— Не маю вас так чим гідно погостити, панове, — приговорював. — Самі собі будете винні. Не дали ви нам знати, а тепер хіба дістанете яких вареників, бо м’яса не маю.
На згадку вареників Качур підняв голову ї пильно надслухував. Це він раніше мріяв про них і тепер тремтів за сповнення цієї мрії.