— На це не може не погоджуватися, — відповіла Керницька. — Що ж ми тут висидимо? Кожної хвилі прийдуть сюди москалі, а тоді як ми зможем побачитися. Ходіть, вона, певно, в котрійсь кімнаті або на городці. Порадимося втрійку, як що зробити.
Кожна кімната, крізь яку приходив Зварич, була мешканням одної рідні. На землі лежали сінники, матраци, ковдри і подушки. Кути, позакладувані валізами та клунками, зменшували і так малі кімнатки і робити з попівства магазин постелі та старих убрань. Страх перед російською навалою зігнав у тихе гірське приходство кілька родин утікачів, а гостинність старенького панотця позволила їм розташуватися тут. Жили з дня на день надією швидкого повороту на доли, де саме Австрія за всяку ціну намагалася здержати ворожі полки.
Пані Керницька з Наталкою і двома домашніми панями займала останній покій і туди повела Зварича, сподіваючись застати там дочку. Не помилилася. Наталка сиділа при вікні і блукала журливим зором по збочах недалекої гори. Не чула навіть, як пані Керницька ввійшла зі Зваричем до кімнати.
— Наталочко! Ми з паном Петром прийшли нарадитися з тобою.
На звук голосу матері Наталка обернулася і піднесла очі на Зварича. Але швидко спустила їх, нерішуче встала з крісла і стояла така тиха, сумна і засоромлена, що Зваричеві такий жаль підступив під горло, немовби він Бог зна яку кривду їй вдіяв. Думав тільки про те, що він скомпрометував її перед усіма і що тому вона така сумна і завстиджена.
— Пан Петро каже, щоб ми їхали до Відня, — говорила пані Керницька, сідаючи біля Наталки на кріслі.
— А татко де? — спитала дівчина, не підводячи очей.
— Татко, здається, в Кракові, а пан Петро впевняє, що за два-три дні будуть вільні.
Тоді щойно Наталка зважилась піднести очі на Петра.
— Так, панно Наталко, — приступив ближче Зварич. — Отець-добродій швидко вийдуть на волю і, певно, також поїдуть до Відня, бо там наших дуже багато поїхало. Тому я раджу і пані добродійці, і вам перебратись туди.
— Як же ми поїдемо? Возом?! — спитала Наталка матері.
— Ні, залізницею, — вмішався Петро.
— Звідки ж?
— Пан Петро хоче нас перепровадити через гори і там посадить на потяг, — відповіла пані Керницька.
Наталка довгу хвилю стояла задумана, а далі її лице розпогодилося, і вона глянула щасливо в лице хлопця.
— Ви нас хочете перепровадити?
— Так, я з товаришами. Зараз на другім боці, у Воловці, можна буде сісти на потяг.
— То знаменито! — аж усміхнулась дівчина. — А в Відні, мамо, зачекаємо на татка… Або, може, він на нас уже чекає!..
Змінилася відразу. Зник з очей сум, розійшлися стягнені брови, а щонайважніше для Зварича — пропало засоромлення, викликане його привітанням при першій зустрічі.
— А ви бачили татка, пане Петре? — звернулася до хлопця.
— Так, бачив, але ще у Львові.
— Власне, пан Петро розповідав мені про це, — сказала пані Керницька. — Татко зовсім добре виглядали і всміхалися. Видно, добре тримаються і нічого їм не грозить.
В тій хвилі відчинилися двері і в кімнату заглянула якась старша жінка.
— Ах, добре, що вас знайшла, — промовила з порога до Керницької. — Кохана пані! Ходіть, ради Бога, поможіть мені в кухні. Панни — ані їм у голові. Всі коло стрільців. Нема сили затягнути їх до роботи. А я сама не наліплю стільки вареників.
Пані Керницька встала з крісла і пішла до дверей.
— Я також іду, — поспішилася Наталка і збиралася виконати постанову, але старша пані здержала її.
— Або ти від мачухи чи що? — сказала сміючись. — Усі панни коло стрільців, а я тебе маю до кухні забирати? Ні-ні, ми вже собі з мамцею самі порадимо. Правда, пані?! — звернулася до Керницької.
Пані Керницька заки відповіла, подивилася на дочку і на молодого стрільця, що ось мали остатися самі в кімнаті. Одно і друге спустило очі і вдавало, що жарт домашньої пані зовсім до них не відноситься. Всміхнулася ледве замітно і потакнула головою.
— Певно, що порадимо.
— А ви, пане Петре, — звернулася до Зварича, розповіджте Наталці все, що знаєте про мужа, та й потім переходіть обидвоє тамтуди, до всіх.
Зварич мовчки вклонився, а Наталка ще не рішалась, що має зробити. Але коли двері замкнулися, вернула назад до вікна і сіла на крісло. В кімнаті залягла тиша залюблених. Стільки слів тиснеться тоді на уста, що не можна й слова промовити. Тяжко тоді зачати, бо кожне речення видасться невідповідне, кожний рух смішний. Наталка оглядала пильно свої пальці, а Петро поправляв раз у раз блузу і переступав з ноги на ногу. Одно і друге не знало, як перервати цю тишу, і обидвоє мали з тим чимраз більший клопіт.