Старенький господар подивився тільки мовчки на нього і підійшов до воза. Хлопці стояли ні в сих ні в тих, поглядаючи один на одного, а Зварич лихий був на Федорія, що їх загалом сюди провадив.
Дід Іван глипнув на коні і якось сумно хитнув головою.
— Заїжджайте котрий на гумно та й прошу до хати.
А побачивши Зварича, що мовчки вклонився капелюхом, спинився на хвилю і, оглянувши одіння, додав, ніби вже спеціально до нього:
— Просимо, просимо. Я, бачите, вже старий, то й недовиджую і недочуваю.
За той час дід Федорій взяв за вуздечку підручного коня і, цвігнувши легко по хребті батогом, попровадив віз на гумно.
Вслід за старим Іваном увійшли несміло хлопці в хату. Старий повів їх у світлицю, відчинивши нарозтвір двері.
— Слава Ісусу Христу! — привітався перший Склярський.
— Слава навіки! — відказав дід, стоячи біля дверей.
— Спічніть собі ось тут, а я зараз, — додав і пошкандибав з хати.
Як тільки старий вийшов, Зварич не втерпів:
— Десь нас Федорій не мав куди завезти, — сказав з досадою.
— Ліпше до когось чужого було, — додав Склярський.
— Або й на приходство.
— Не виглядає, щоби в тій Словіті добрі люди були, — заявив мовчазний Саган. — В нас таки ліпше гостять.
Були б ті нарікання продовжувались у нескінченність, але стукнули сінешні двері, і в другу хату ввійшла молодиця з дітьми. Хлопці змовкли, щоб часом не зачула прикрих слів.
Хвилю сиділи мовчки, розглядаючись по кімнаті. Кімната, як і в Бужанах, і в других селах Золочівщини, і коли хтось має їх дві. Долівка чисто вимащена, а попід лави ще й підбілена вапном. На долівці розкидані канки та трава для холоду. Довкола попід стелю «боги», рясно обтикані квітами, а в куті політероване ліжко з пузатими подушками мало не під стелю. Піч невеличка, хоч і з бляхою до варіння, але ніхто, здається, ще на ній не варив. Стоїть більше для прикраси, як для вжитку. Попід стіни широкі лави, з одного боку притикають до ліжка, з другого — до стіни під мисником. А в миснику поливані миски і пара тарелів з червоними когутиками насередині. Коло печі жовта скриня з зеленими квітами, а над нею маятниковий годинник у різьбленій скриньці.
— Тік-так, тік-так, — чикає годинник, а його чикання не тільки не полошить тиші літнього передполудня, але ще й підсилює її.
— Де ж то дід Федорій? Так довго коло коней! — обзивається котрийсь із хлопців.
— Може, собі старі де на дворі посідали та й балакають, — догадується другий.
— Давайте закуримо, — рішає Зварич і витягає тютюн. — Нам нема чого довго тут засиджуватись. От тільки коні спічнуть і далі в дорогу.
— Таки так, — погоджуються хлопці. — Чим хутше, тим ліпше…
— Не знать, чого вони всі в стайні сиділи, як ми приїхали!? — думає голосно Склярський.
— І дід якийсь сумний…
— Або недобрий…
— І молодиця немов заплакана…
— Може, кінь або корова слаба, — докидає Зварич.
— Десь, певне, — погоджується Саган, а решта мовчки потакує головами.
Знадвору почулися чиїсь кроки. Рипнули сінешні двері.
— Ов, біда! — чути голос діда Федорія. — А я дивувався, чого ти такий якийсь…
— Ба! — відповідає, зітхаючи, дід Іван.
Відчиняються двері від другої хати, і старий господар говорить з сіней:
— Оринько, а накриши-но в миску ковбаси і внеси туди до нас.
— Нащо? Не треба? — борониться дід Федорій. — Ми взяли полуденок з дому.
— Взяли, то хвала Богу, придасться в дорозі.
Ввійшли до світлиці, і дід Іван зразу став виправдуватись.
— Вибачайте, що вас лишив, — говорив, звертаючись до Зварича. — Треба було коней допильнувати. Бодай чужих, як своїх нема, — додав, гірко посміхнувшись.
— А ваші ж де? — спитав Зварич.
— Де!… В войську. Годину, може, заки ви приїхали, забрали мені зі стайні мадяри.
Дід Федорій пояснював:
— Каже: от прийшли, зашварготіли, написали карточку та й забрали.
— Ну, як картку дали, то ви дістанете за них гроші, — вспокоював Зварич. Дід Іван махнув безнадійно рукою.
— Знаю я ті картки.
— Та правда, — всміхнувся дід Федорій, згадавши власну військову службу.
— Якісь недобрі ото люди, ті мадяри, — говорив далі дід Іван. — Учора вечором прийшли, а вже що вони в селі не наробили. А ось нині рано і невістку напастували, і коні взяли.
Дід Федорій хитнув головою:
— Вже-то невістку, то, рахувати, войсько, але коні — біда. В сам гарячий час…
— Тим-бо й то…
Відчинились двері, і в хату ввійшла молодиця. Невістка. Висока, повновида, на голові хустка, зав’язана в турбан. Закочені по лікті рукави відслонювали м’язисті, обсмажені руки.