Але не це було головним! Просто вона відчувала на собі приязні погляди перехожих, поглядала на своє відображення в склі вітрин, і воно, це відображення, їй подобалося. Навіть дуже. А тому треба було зробити ще один крок: на розі центральної та бічної вулиць вона давно примітила невеличкий магазинчик одягу, у який їй давно кортіло завітати.
Він приваблював тим, що там, за склом вітрини, на двох довгих елегантних кронштейнах у стилі хай-тек, установлених один проти одного, висіли ексклюзивні вироби — жіночі сукні та чоловічі костюми найвідоміших іноземних фірм, і, як зазначалося на рекламному щитку, вони були тут тільки в одному екземплярі.
Марта ніколи не наважувалася зазирнути в цю крамницю, але сьогодні вирішила хоча б прицінитися до дорогих суконь — чи потягне таку покупку її гаманець? Вона точно знала, що не потягне. Навіть на один рукав не вистачить. Але, зрештою, треба хоч один раз поцікавитися, щоб заспокоїтись, а не поглядати на ту вітрину, як кіт на сало. Головне, — поводитися впевнено.
Марта рішуче відчинила двері. Одразу ж почула мелодійний перегук дзвоників, що висіли над дверима.
— Добрий день! — привіталася з нею люб’язна молода продавчиня. — Вам допомогти?
Марта розуміла, що так спілкуватися з потенційними покупцями вимагають правила етикету, що це правильно і, навіть, необхідно, але нав’язливий сервіс дратував її та ніби зобов’язував зробити покупку. Марта знала: щойно вона починає спілкуватися з будь-якими торговцями, як непотрібна річ — у неї в кишені! Такий уже дурний характер — не може пручатися! Тому вона зробила суворий вигляд обличчя.
— Дякую, я подивлюся сама!
На відміну від настирливих ринкових торговців, чемна дівчина одразу ж знову сіла в своє кріселко.
Марта підійшла до кронштейна, і з задоволенням почала перебирати одяг, який навіть на дотик здавався зітканим з пелюсток або сплетений з золотого руна. Але ж ціни! Марта завжди дивувалася: хто таке купує?! Хіба що сноби чи дурні.
Вона зітхнула й зняла одну вішалку з сукнею, що виглядала соліднішою за інші, більш схожою на одяг «бізнес-леді», підійшла до люстра й з діловим виглядом приклала сукню до себе. Непогано! Навіть дуже непогано, якби не сказати — просто дивовижно. Марта зітхнула, нахилилася, аби уважніше роздивитися етикетку, і несподівано намацала в кишені сукні щось тверде, видовжене, схоже на пачку тонких жіночих цигарок.
Продавчиня не дивилася на неї. Марта обережно полізла до кишені й витягла звідти… крихітний мобільний телефон. Вона навіть не одразу здогадалася, що це, настільки гарненьким був цей витвір дизайнерського мистецтва.
Звичайно ж, треба вчинити чесно й одразу віддати його продавчині, подумала Марта, але чи є впевненість, що та не забере його собі? А якщо це так, тоді навіщо віддавати?
Переконавши себе таким чином, дівчина швиденько сунула слухавку до своєї кишені, ще раз уважно передивилася сукні, зробила вигляд, що жодна їй не сподобалася, і, кивнувши продавчині: «До побачення!», швиденько вийшла на вулицю, хвилюючись, чи не була це якась перевірка. А ще гірше — зйомки прихованою камерою, які ввійшли в моду й загрожують стати справжнім покаранням для не чистих на руку й сумління пересічних громадян.
Але ніхто не біг за нею слідом, не хапав за руки, не звинувачував у присвоєнні чужого майна. Попри це, Марта вирішила швидше перейти на протилежний бік вулиці й загубитися в натовпі.
Була дванадцята година дня, сонце вже припікало потилицю, а щоки Марти палали, ніби вона скоїла злочин.
О пів на першу дівчина мала зустрітися зі своєю подружкою у кав’ярні біля старовинного фонтана, яка так і називалася — «Фонтан». Марта прийшла раніше, замовила собі келих холодного пива. Людей у кав’ярні було багато, усі голосно розмовляли, із динаміків лунала музика. На Марту ніхто не зважав.
І вона нарешті змогла витягти телефончик із кишені й уважно роздивитися його: маленький апарат вишуканого фіолетового кольору з такими дрібними кнопочками, що їх можна натискати хіба що кінчиками нігтів. Гарненька штучка!
— О, ти вже тут! — почула вона над головою.
Тетяна, як завжди, говорила голосно і, зазвичай, уже стріляла своїми чорними оченятами навсібіч. Нарешті її погляд неймовірним зусиллям волі зміг сконцентруватися на Мартиних руках.
— Ого! Купила собі мобільника? Який гарненький! — вона придивилася пильніше й роззявила рота: — Ого! Крута штучка! Скільки ти за неї віддала?
— Це видали на роботі, - сухо відказала Марта, ховаючи слухавку в торбинку. Розповідати про пригоду їй не хотілося. — Сьогодні перший день відпустки, а роботи стільки, що можуть раптом викликати…