П’ятий розділ: До прекрасної княгині-вдови приїхав на зальоти князь-суперник (що вбив ратищем її чоловіка). З тієї нагоди влаштовують великі лови, і після ловів, як звичайно, величний бенкет. Завершенням цього розділу і одночасно показником морального занепаду автора та його сліпої ненависти до рецензента — є сцена, де змальовано, як учасники ловів смажать на повільному вогні кабана. Автор із справді катівським самозадоволенням до останніх подробиць описує, як цього товстелезного представника свинського роду вбивають на рожна, як розпалюють під ним вогонь, як перші язички полум’я лижуть вепра, як одурманюючий соковитий запах смаженого м’яса завертівся в носі ловців, як перші білі краплі гарячого сала скапують вниз, як ловці, ковтаючи слину, витягають ножі і кожний втинає собі довільний шматок смаженого м’яса вкупі з солониною…
…і, власне в цьому місці прийшла катастрофа!.. Автор повісти, правдоподібно професійний душогуб, досягнув своєї злочинної мети, скоріш як він цього сподівався: він затортурував бідолашного доктора вже наприкінці п’ятого розділу, а не — десятого, як це він собі був уплянував. Зголоднілий, нещасний літературознавець, що — за словами його дружини — пішов до праці натщесерце, а попередньої днини з’їв дуже скромний обід, — не пережив того хвилюючого опису смаження вепра на повільному вогні… Його замучене серце, що так любило світ, людей і красне письменство, що прощало найбільшу образу найгіршим ворогам, — навіть авторам із провінції — оте серце затріпалось, мов підстрелене, роздерлося надвоє, як розірвана струна, і, віддавши останній акорд лютого болю, — замовкло навіки.
Похорон доктора Головенка, що відбувся за три дні по його смерти, був величезною маніфестацією всього літературного світу. З приводу цього похорону одна газета писала:
„…Трагічна смерть доктора Головенка — це для нас — робітників пера, грізна пересторога. Критики, редактори, рецензенти! Бийте на сполох! Організуйте самооборону! Асекуруйтеся на випадок смерти, яка може вас заскочити в кожній хвилині під час читання загрозливих для вашого життя рукописів! В єдності сила!..”
А на нагробному камені, на могилі покійника, витиснено золотими буквами таку глибоку сентенцію:
„…і розцвіла б ти, українська літературо, як маків цвіт, коли б одні автори менше писали, а другі — більше їли”.
ДУМА ПРО СОЛОМ'ЯНІ ДУШІ
Ой, у славному-преславному городі Безухові то не яснеє сонічко вставало, то не сурми-труби бойові заграли, то не хлопці-молодці, низові запорожці в похід виступали, — ой, то Голова Українського Комітету, Батько-Отаман завзятий, своїх співробітників, ясних соколів, на перше засідання скликав, наради відкривав, слово забирав і так до них промовляв:
— Ой, ви, хлопці-молодці, вірли сизокрилі, бунчукові товариші мої вірні, осавули мої смілі, і ти, Представнице Жіноцтва, вірлице срібнопера, сизогорлице ти наша, — ой, будемо ж ми, пани-браття, широко крила розправляти, до соколиного льоту злітати, в Комітеті нашому народню роботу на повний хід пускати, Безухівську Паланку нашу організувати, села-хутори просвіщати, народові нашому всіми силами пособляти та порадоньку йому давати!
Сеє сказавши, Голова Комітету, отаман завзятий, та на ясного сокола, Організаційного Осавула, споглядає, словами до нього промовляє:
— Осавуле мій Організаційний, соколе ясний, орле сизокрилий, ой, високі ти студії заграничні маєш, на чужих язиках розмовляєш, патріотичнеє серце у грудях ховаєш, святою любов’ю до Неньки-України нашої гориш не згоряєш, по ночах не спиш, а все премудрії книги читаєш, про вікову трагедію українського народу гірку думу думаєш-гадаєш…
— Ой, пора ж тобі, пане-брате та докупи себе взяти, таланти свої закопані на деннеє світло витягати, любов свою до України у щоденній праці виявляти, організованим життям Безухівської Паланки нашої керувати, молоді кадри вирощати, Установоньку нашу гідно назверх репрезентувати!
Сеє сказавши, Голова Комітету, отаман завзятий, та на ясного сокола, Культурно-освітнього Осавула споглядає, словами до нього промовляє:
— Осавуле мій, Культурно-освітній, соколе ясний, орле сизокрилий, ой, високо ти Бонном віщим попід облаки думами-мріями літаєш, талан поетичний маєш, любовні й патріотичні віршики власною рукою і з власної пам’яти складаєш, порученими пакетами до всіх редакцій розсилаєш, сон із повік панам редакторам ізганяєш…