Тоді наші хлопці йому кажуть: коли ти, брат, трохи грамотний в морському ремеслі, то напевно знаєш, що під баком є люка, в роді — комірчина, де переховують мотуззя, вакси, смаровила, тряпки, щітки та інше причандалля. В такій люці міг би сміло заховатися один, а з бідою і два чоловіки, що хотіли б переселитися поза чергою, якби по-тихоньки, вечерком, їх туди запровадити і сховати… Ну, німак зразу церемонився, мовляв — це слизька справа, ду, лібер Ґотт! — за таке можуть його розстріляти, отак: пуф-паф! або й повісити на реї, а він має „фрав” і троє „кіндер”, але, що діло було між матросами, а консерви і цигарки теж мали свою реальну вимову, то, кінець-кінцем, договорилися, хоч і на міґи.
В кожному разі, коли на другий день вранці загудів третій гудок і гордий та пишний „Робін Гуд”, з розвіяними прапорчиками, при звуках американського гимну, відбив від бременського порту, то крім приписаних пасажирів на чердаку — він ще мав двох під чердаком, про існування яких не знали ні капітан, ні перший офіцер, ні жадне інше корабельне начальство.
Зразу подорож відбувалася без перешкод, хоч і комірчина була з-біса тіснувата, без люмінатора і страшенно задихало тиром та терпентиною, а при коливанні кораблем завжди якась зараза летіла на голову; але нашим новітнім Енеям було це байдуже, звикли ж до моряцького діла! Аж коло полудня, як пришкварило сонце, як розпеклися дошки і бляха, ов! тоді настала гірка година!.. Дихати нема чим, пити хочеться скажено, а в комірчині жара, ніби в крематорії. Поскидали хлопці одежину, далі й пороздягалися до гола, та все дарма, така жара анатемська, що, просто, гинь!
Перший не втерпів молодший Сашка. Заломився на дусі:
— Дорогий дружок, не сила моя довше страждати, бо страшна жага мене мучить од вчорашнього перепоя! Води! — рисочку води, ради Бога, а ні, то вискочу за борт!
— Стривай, братець, — вмовляє його Колька, — потерпи хоч сутки, поки виїдемо на повне море, а то ще готові, іроди, завернути до порту і нас, штрафним порядком, репатріювати!
— Пускай репатріюють! Все одно помірати! Лізу на верх!
Отак і виліз Сашко перший, голий, як мати на світ привела, а замащений шміром, гей чортяка, а за ним, рад не рад, викарабкався Коля. Одне, що хлопці не забули зробити, то встромити в зуби „нотапаси”, а як лише опинилися на помості, замахали тими „нотапасами” американцям перед носами і загукали в унісон:
— Ми ді-пі, ми габен пес, волєн фарен нах Америка, да нікс афідавіт, нікс — давай назад, вайтер фарен, ґут Америка, окей!..
Ну, американцям лише подавай такі придибашки, бо це народ страшно ласий на всякі чудацтва. Як розкумекали в чому справа, то підняли такий окаянний рев, немов би надтягав „норд”, або яке торнадо. З радости та захоплення не знали, що з Козенками робити: цей тебе фотографує, той тиче в зуби ґуму чи цигарку, одні тягнуть до лазні, другі до ресторану, ну, трохи тоді хлопців не порозривали. А щоб начальство не знало, то зараз їх обмундирували: Сашці дали однострій з нашивками сержанта, а Кольці — трохи не капітана!
Аж тепер почалося для наших Енеїв щасливе й радісне життя! Та й чи взагалі можливо уявити собі більшу радість, чим на кораблі, яким вертаються додому здемобілізовані вояки після переможної війни?.. Це був насправді „п’яний корабель”, ба не тільки п’яний, але й понад міру галасливий: бенкетування, гульки, танці, тріскотіння джазу, диковинно-жалісливе виття неґрів — гей би від болю зубів, не припинялися ні вдень, ні вночі.
Правду сказати — хлопці і не стямились, коли переплили океан, бо ввесь час ходили в похміллі, запаморочені від віскі. Аж коли „Робін Гуд” наблизився до Елліс-Айленд і з моря виринула величава Статуя Свободи, тоді наші Енеї трохи опритомніли та протверезилися і то з переляку, бо їм чомусь привиділося, що це пам’ятник Леніна з простягнутим угору пальцем… А вже у ню-йорській пристані — Боже кріпкий! — тут, хіба, можна було дістати мотилиці!.. Непроглядне море народу загатило надбережну, як би два океани збилися докупи, здавалося вся Америка вилягла зустрічати славетних переможців. Скрізь прапори, транспаренти, квіти, фотографи, оркестри гримлять, артилерія гатить почесні сальви, народ шаліє, віватує, а вже жіноцтво трохи зо шкури не вилазить!