Віктор знизав плечима.
— Побачиш. Коли я все зліплю. Вітю… — Він глянув у самі його очі. — Не позбавляй мене можливості з цим працювати. Залишся, поки доробимо принаймні оцих два ролики. Притому останній — насамперед.
— Як скажете… — похитав головою Віктор. — Треба — то треба.
— Треба, — погодився метр. — А тобі що — зовсім не цікаво? Ну, скажи відверто.
— Гарно у вас. Приємно тут обертатися, — сказав Віктор.
— Тусуватися, — виправив Войтович. — Звикай. А в тебе є якісь ідеї? Щодо того, як це все оформити? Ну, думай. Твоя ж пісня.
Якийсь час Віктор думав, а потім промовив:
— Є, якщо дозволите…
Вечірній Київ блимав чисельними вогнями. Рух заспокоївся, і тепла безвітряна тиша поглинула каштани, які від світла ліхтарів тепер здавалися геть білими. Він залишився на самоті й покрутив у руках телефон, залишений Войтовичем. Не тому, що відчував якесь вагання — просто надто сучасна модель. Але він упорався.
Напевно, вона ще не спала. Голос був спокійним, рівним, не здивованим.
— Привіт.
— Привіт, рада тебе чути. Не сподівалася.
— Не збудив?
— Ні. Ти ж знаєш, я пізно лягаю.
— Ти не зайнята?
— Звісно, ні. Тим паче, для тебе. Дуже рада твоєму дзвінку.
— Я хотів дещо тобі запропонувати. Пам’ятаю, ти розповідала про свої невдачі. То я знайшов для тебе місце якраз у двох відеокліпах замість тих. Ну… не Ель Кравчук, звичайно, але фахівці кажуть, що також пристойно. І… гонорар зовсім непоганий. Ти згідна?
Вона розгубилася.
— Віку… це так несподівано… А… що це? Ти що, просив за мене Войтовича?
— Та ні, навпаки він мене просив. Це мої… як він каже — ролики. Треба зіграти знаєш кого? Мою коханку. Тобто навіть одразу трьох. Потягнеш?
— Віку… ти серйозно? Ти — у відеокліпах? Войтовича?! Нічого собі… І… запрошуєш мене?
— Звісно. А кого ж іще? Приїжджай. Тут усе лише починається — товктимуться, пробач — тусуватимуться цілу ніч.
— А якщо я все-таки не підійду? Ну, впреться Сергійович — я його знаю. Знову, як і тоді, знайдуть гарнішу. Тоді буде подвійне розчарування.
— Не знайдуть, — упевнено мовив Віктор. Помовчав і додав: — Ти найгарніша. Можеш мені повірити.
Коли надійшов Войтович, Віктор мовчки простягнув йому телефон.
— Ну що, знайшов хоч одну кохану?
— Усіх трьох.
— Швидко це в тебе, — здивувався метр. — Ну, воно й не дивно. Переможець…
Здоровезний хрущ, прогудівши в темряві, вдарився у плече Войтовича і впав на землю догори ногами, ворушачи лапками, намагаючись перекинутися.
— Ну нічого собі… — мовив той. — Озвіріли. Цього року їх як ніколи.
— Це ж добре, — зауважив Віктор. — Як каже одна поважна людина — «хрущі літають — отже, будемо жити».
— Нормально, — сподобався дотеп метрові. — Хто придумав?
— Петро Франкенштейн.
— Як-як?!
— Петро Франкенштейн, — повторив Віктор. — Ви його не знаєте. Поважна людина. До речі — мужик прикольний! Ви би бачили цю морду! Такий типаж! Ось кого у відеокліпах знімати.
— Не жартуєш?.. — зацікавлено й водночас з недовірою промовив метр. — Гм… Знімай. Тобі й карти в руки.
Вони говорили довго. Спільне минуле, плани на майбутнє, просто думки вголос. А за вікнами студії вмикалося, вимикалося, звучало… Їх не чіпали, наче всі розуміли, що тут зараз вирішується важливе для їхнього шефа питання.
— Ну? — запитливо дивлячись, Войтович простяг йому руку. — То як?
— Про що ви? — не зрозумів Віктор.
— Про тебе. Дуже хочу мати тебе у своїй команді.
Рука метра залишалася простягнутою, а Віктор тільки розпачливо похитував головою, не знаючи, як вчинити.
Вона наче створена була, щоб з’являтися в найпроблемніші моменти його життя й полегшувати його своєю появою. Так сталося і цього разу. А метр отримав свого роду тайм-аут, побачивши несподівано Ольгу, яка заходила на подвір'я студії.
— О… — мовив Войтович, — а тебе, сонечко, яким вітром сюди занесло?
— Я її запросив, — пояснив йому Віктор. — Ви ж казали терміново знайти собі кохану, то я виконую.
— Гм… н-да-а… м-м… — Войтович був здивованим. — Ну, що ж… вибір схвалюю. То як?
Рука була простягнута повторно, а Віктор, тепер уже не роздумуючи, подав свою й потис її.
— Ну й рука в тебе… — пожалівся метр, — залізо! Але для нашої не надто делікатної справи, гадаю, підійде.
— Усе, що з заліза, — завжди підійде, — автоматом мовила Ольга. — Якщо постаратися…
— Гарно… — розплився в посмішці Войтович. — А цей афоризм хто народив?
— Петро Франкенштейн, — сказала Ольга з такими інтонаціями, наче цього не можна не знати.