Бачити цю жінку було його життєвою потребою. Саме жінку — називати її дівчиною не повертався не лише язик, а й думки. Дівчата були в його класі, дев'ятому «А». Вона ж була жінкою. Справжньою, хоча і вчилася в десятому «Б». Він завжди відчував оцю відстань між ними. Та що відстань — прірву. Її можна було порівнювати з тими жінками, які жили на кіноекранах і на яких регулярно ходили дивитися хлопці.
— Рижий, їдемо завтра в область, га? В «Комсомольці» кіно — супер. Франція! Там чувіха все скидає, в самому ліфчику стоїть.
— Їдеш, Рижий, чи ні?
— Він ще малий, щоб на таке дивитися.
— Не бійся, Рижий, одягнеш светра під шию, вона не побачить!
— Га-га-га!
— Го-го-го!
Він їхав завжди. Вітьок знав, що гірший у всьому. Слабший, негарний, боязкий. Проте у темному залі він певною мірою відчував себе отим «переможцем», принаймні над хлопцями, які сиділи поруч. Упродовж двох годин дивилися вони на цих шикарних кінобаб, які, з озиранням на тодішню радянську цензуру, іноді спромагалися скинути одяг і дати таким самим кіногероям помацати себе за груди. Хлопці ґав не ловили і встигали добре обмацати їх очима, щось, очевидно, переживаючи в такі моменти.
Вітя ж мав над ними неабияку перевагу. У нього така жінка була насправді. До того ж ні одна кінобаба не витримувала порівняння з нею. До того ж… те, що відчував він сам, навіть не снилося нікому з хлопців, зокрема й тим, хто вже встиг потриматися за дівчину, танцюючи з нею у клубі чи на шкільний дискотеці.
Одного разу на таку дискотеку наважився прийти і він, хоча не мав пристойного взуття. Нове купувалося лише тоді, коли зношувалося старе. Черевиків було чекати ще дуже довго. А от костюм справді зносився, і мама купила в універмазі інший. Він обирав довго, намагаючись відхилитися в той бік відділу, де продавали вже дорослий одяг. Але це тільки викликало в матері роздратування, адже там було дорожче, а його зріст дозволяв ще знайти товар у дитячій секції. Нарешті, впоравшись із цим нелегким завданням, надраївши до блиску старі черевики, він приєднався до своїх, котрі всі без винятку були у джинсах та сорочках, не таких, як у нього.
Вона, звісно, також була там. Коли вмикалася повільна музика, її запрошували хлопці з її класу та паралельного десятого. На мить йому уявилося, як він сам підходить і запрошує її. Це була маячня. Він би не зміг вимовити тих кількох слів. Та що слів — напевно, і ноги б відняло. До того ж це побачили б усі, і не в тім річ, що сміялись би та глузували. Ні. Просто вона була тим, чим не можна поділитися ні з ким.
Вона навчалася в музичній школі. Колись Вітя побачив її там випадково й відтоді, вивчивши розклад занять, зустрічав щоразу. Він обирав собі зручне місце за рогом магазину або перукарні й чекав на її появу.
Одного разу хлопець украй здивував свою матір, видавши:
— Мамо, я хочу ходити до музичної школи…
— Що?! — не зрозуміла вона. — А де ти раніше був? Тобі менше двох років до закінчення звичайної залишилося. Там малі діти навчаються.
— Усякі — і малі, й великі, — наполягав Вітя. — Хлопці грають на гітарі, але так, тільки бринькають. А я по-справжньому хочу. І гітара дешево коштує — он, в універмазі найдешевша — дев'ять карбованців. «Нехай краще в музичну, ніж вино під клубом питиме», — вирішила тоді мама.
Він відвідував музичну школу регулярно, бачив її і вважав себе майже щасливим. А ввечері, відпрацьовуючи вправи до болю в пальцях, думав знову ж таки про неї. Академконцерти, що влаштовувалися в музичній школі чотири рази на рік, були справжнім святом. Не беручи участі в них сам, Вітя сидів у залі, трохи позаду від неї, і дивився.
Тут і почув уперше, як її звуть. Викладачка, яка вела концерт, оголосила:
— А зараз послухаємо всім нам відомий твір у виконанні Зоряни Швед. Це «Аве Марія» Шуберта, яку…
Далі вже він не чув. Щось раптово закололо під серцем, коли вона підвелася зі свого місця й під оплески батьків та учнів пішла на сцену. Він не дивився на неї аж до закінчення виступу. Це могло завадити, вона б збилася… Тільки не це. Бути причиною її нещастя… Цю жінку, цю пані, яка була його проблемою, щастям, бідою — чим завгодно — звали Зоряна. До всього, що вона являла собою, тільки такого імені й бракувало. Вона й так була недосяжною, і так займала весь простір його існування, а тут… Можна було збожеволіти лише від імені.