— Перевіримо, — пересмикнув бровами вусатий. — І під неї зазирнемо. А поки що скидай труси.
На це Віктор лише посміхнувся. Там вони не знайдуть нічого. Нічого зайвого.
Рижий мав досвід пересилювання себе. Одного разу він таки стрибнув на фізкультурі через коня, що досі боявся зробити. Іншим разом спромігся дати по морді нижчому, але кремезнішому Джузепі, за що, правда, добряче потім поплатився. Але все це було ніщо порівняно із зустріччю з нею. У грудях калатало кілька днів.
Закінчувався рік. І вона закінчувала музичну школу. Та й звичайну також. Що далі? Далі він просто позбудеться можливості бачити її. Насправді Рижий чудово розумів, що колись так і станеться, що вона — двісті відсотків — ніколи не належатиме йому, проте… Про що тоді мріяти?
Він сам не знав, як це сталося. Чогось стояла вона тоді, спершись на поруччя, на другому поверсі, очевидно, чекала когось із учителів.
— Зоряно… вибач… не даси мені на секунду ручку, бо забув свою, а маю записати… тут…
Вона глянула на нього дещо здивовано й дістала ручку з папки. Погляд упритул, здавалося, відбере у нього глузд повністю, хоч Вітя й так не тямив, що зараз промовляє. Від цього погляду можна було скам’яніти… Напевно, саме так і сталося, бо ручка вислизнула з його руки й упала на підлогу. Він якось спромігся підняти її й тепер намагався відкрити зошит, у якому буцімто мав щось записати.
Вона мовчки чекала. Зараз випаде ще й зошит.
— Зорянко, — покликали знизу, — ти там чекаєш? Ходи, я вже вільна. Тільки скоренько.
Вона зиркнула на свою ручку в його руці, а він застиг, не знаючи, як вчинити. Махнувши рукою, дівчина побігла донизу.
— А…
— Потім віддаси…
Попри страх з’явилася й радість: це був привід дочекатися її. Від хвилювання він мало не задихнувся. Чекати до кінця занять. Чекати на неї!
Надворі смеркло, і фортепіанні звуки з того класу, за дверима якого зникла вона, незабаром припинилися. Ось і відчинилися двері школи.
— Зоряно, вибач… — якось витиснув він з себе. — Ось, затримав…
Він простяг ручку.
— Ти що, досі чекаєш? — здивувалася вона. — Та віддав би іншим разом, у мене їх ціла купа…
— Я ж не знав… — відповів Рижий. — У мене лише одна.
— То бери собі.
— Ні, що ти… — злякався він. — Дякую, не треба…
— Ну, як хочеш, — і вона рушила сходами вниз, а він несподівано для самого себе пішов за нею.
— Нам трохи це… по дорозі… — почула дівчина ззаду якесь белькотіння й обернулася.
Він наздогнав її.
— А звідки ти знаєш, як мене звати?
— Ну, ми ж в одній школі вчимося…
— А ти в якому класі?
— У дев'ятому… — він почервонів ще дужче — добре, що вже стемніло.
— А… я, здається, колись бачила тебе. Ти на якому інструменті граєш?
— На гітарі, — це вже вийшло веселіше. — Мене звати Вітьок.
«Господи, чому ж Вітьок? У нього таке гарне ім’я, єдине, що є у нього гарного. Чому ж Вітьок? Не вистачало ще — Рижий…»
— Тобто Віктор, — виправився він. — А знаєш, мені дуже сподобалося, як ти грала… «Аве Марію».
— Якраз і не вдалося, — сказала дівчина. — Я завжди перехвилююся перед концертом, і тоді погано виходить.
— А по тобі зовні не помітно, що ти хвилюєшся, — майже вигукнув Вітя.
— А… — здивовано промовила вона, — а ти звідки знаєш?
— Ну…
Краще крізь землю провалитися.
— Як?.. Бачу… Усі хвилюються, а ти — ні…
— Ну, гаразд, я вже прийшла, — мовила дівчина. — Ну, будь здоров… Вікторе.
— Дякую за ручку, — промимрив він у темряву вхідних дверей.
Потім стояв унизу зо півгодини, переживаючи знову і знову цю несподівану зустріч, намагаючись віднайти бодай якісь позитивні для себе ознаки.
III
Митниця забрала купу нервів, а головне — часу. Надворі починало сіріти, а це означало, що додому доведеться повертатись уночі.
Від’їхавши кілька кілометрів, Віктор зупинився на узбіччі й підняв капот. Машини, що мчали поруч, ще не ввімкнули габаритів. Діставши викрутку й ключі, він послабив болт, що фіксував трамблер, і відрегулював момент запалювання, роблячи це, як завжди, на слух. Результат задовольнив. Упавши у водійське крісло, Віктор дістав із «бардачка» мобільний телефон і набрав номер. Відповіли одразу.
— Павловичу, це ви?
— Я, слухаю.
— Це Віктор Середа.
— Слухаю тебе. Щось негаразд?
— Негаразд — це м’яко сказано, — відповів обурено Віктор. — Мене щойно на митниці вісім годин трусили.