Він уперся в Томпсона важким поглядом обведених червоними обідками очей.
— За таку фотографію моєї дружини комусь доведеться з’їсти власні яйця… — промовив він.
— Сміливіше, сміливіше, містере Річардс! — вигукнув Томпсон з належними нотками зневаги в голосі. — Ніхто вас не зачепить… принаймні поки що.
Публіка відповіла новим вибухом галасу та лайки.
Крутнувшись на місці, Річардс раптом обернувся лицем до залу, і всі відразу принишкли, наче їм хтось ляпаса дав. Жінки не могли відірвати від нього переляканих і водночас хтивих поглядів. Чоловіки, ошкірившись, витріщалися налитими кров’ю очима.
— Паскуди! — гукнув він. — Коли вам так хочеться чиєїсь смерті, то чому ви не повбиваєте одне одного?
Його останні слова потонули в дикому ревищі. Декотрі (мабуть, їм заплатили) силкувались видертися на сцену. Поліція стримувала їх. Річардс дивився на них, усвідомлюючи, який страшний у нього вигляд.
— Дякую вам, містере Річардс, за ваші мудрі слова. — Тепер Томпсон говорив з неприхованою зневагою, і натовп, що був майже притих, ще дужче розходився. — Може, ви скажете нашим гостям у студії і телеглядачам, як довго ви думаєте протриматись?
— Я хочу сказати всім у студії і телеглядачам, що то була не моя дружина! Це дешева підробка…
Ґвалт у студії знову заглушив його слова. Увесь зал ревів од шаленої зненависті. Почекавши хвилину, доки лемент стих, Томпсон повторив своє запитання:
— Як довго ви думаєте протриматись, містере Річардс?
— Я сподіваюсь, що мене вистачить на всі тридцять днів, — холодно відказав Річардс. — Навряд чи у вас є люди, здатні впіймати мене.
Знову ревище. Здійняті кулаки. Хтось жбурнув помідором.
Боббі Томпсон обернувся до залу й прокричав:
— Із цими хвацькими словами містер Річардс залишає нашу сцену. Завтра опівдні починаються лови. Запам’ятайте його обличчя! Він може опинитися поруч з вами у пневмоавтобусі… в літаку… перед кінокамерою… на стадіоні. Сьогодні він у Гардінгу. А завтра?.. В Нью-Йорку? В Бойсе? В Альбукерку? В Колумбусі? А може, зачаїться саме біля вашого дому? Чи повідомите ви про нього?
— Та-а-а-к!!! — ревонув зал в один голос.
Раптом Річардс показав їм рукою ялдака — одною, потім другою. Цього разу не було ніякої гри — глядачі справді посунули на сцену. Річардса миттю спровадили за ліву кулісу, перш ніж публіка встигла розірвати його на шматки перед камерою і позбавити Мережу можливості заробити грубі гроші на запланованих репортажах.
80 проти 100…
Кілліан стояв за лаштунками, мало не падаючи зо сміху.
— Чудова вистава, містере Річардс. Чудова! Господи, як жаль, що я не можу дати вам премії. А оті жести… — це було блискуче!
— Чого не зробиш, щоб потішити публіку, — сказав Річардс. На моніторах зникло зображення сцени — за мить мало початися рекламне оголошення про «Переслідування». — Давайте камеру, а тоді хоч у гузно самі себе трахніть.
— Це фізично неможливо, — відповів Кілліан, і далі посміхаючись. — А камера — ось вона. — І він узяв камеру в техніка, що стояв поруч. — Заряджена й готова до дії. А ось вам і касети. — Від подав Річардсові невеличку, на диво важку довгасту коробку, загорнену в промащену тканину.
Річардс опустив камеру в одну кишеню куртки, а касети — в другу.
— Добре. Де ліфт?
— Не поспішайте, — зупинив його Кілліан. — Ви маєте ще трохи часу… власне, дванадцять хвилин. Відлік дванадцяти годин, які даються вам як фора, офіційно починається о шостій тридцять.
У залі знову здійнялося ревище. Оглянувшись через плече, Річардс побачив на сцені Лафліна. Бен співчував йому від щирого серця.
— Ви мені подобаєтесь, Річардсе, і я сподіваюсь, вам добре поведеться, — сказав Кілліан. — У вас є примітивний, але свій стиль, який аж за душу хапає. Я, бачте, колекціонер. Захоплююсь печерним мистецтвом та матеріальною культурою Стародавнього Єгипту. Ви стоїте ближче до печерного мистецтва, ніж до моїх єгипетських ваз, та це не суттєво. Мені дуже хочеться зберегти вас — для колекції, якщо дозволите, так само, як я зібрав колекцію азіатських печерних малюнків.
— Поспішіть скористатися з біострумів мого мозку, сучий ви сину. Вони у вас є записані.
— Я хотів би дати вам одну пораду, — провадив Кілліан, незважаючи на Річардсові слова. — Практично у вас немає ніяких шансів. Та й не тільки у вас, бо на переслідуваного полює вся країна, а ловці — люди надзвичайно треновані й озброєні складною технікою, про яку ви навіть уявлення не маєте. Але якщо ви не наробите шереху, то протримаєтесь довше. Налягайте на ноги, замість того, щоб хапатися за зброю, навіть якщо ви її роздобудете. І тримайтесь ближче до своїх людей, — він покивав пальцем, ніби підкреслюючи сказане, — а не до отих порядних обивателів із середнього класу, з якими ви щойно зустрілися. Вони вас ненавидять. Для них ви — уособлення всіх страхіть у наші похмурі, ненадійні часи. Те, що ви бачили в студії, — не тільки вистава, влаштована на наше замовлення. Вони справді ненавидять вас. Ви це відчули?