Малоймовірно, але можливо.
А найголовніше прикриття — фальшива перепустка, котру виготовив для нього Молі? Чи довго буде змога нею користуватися? Таксист, який віз його з Будинку розважальних телепрограм, міг донести, що висадив свого клієнта у Південному районі. А ті ловці в своєму ділі мастаки, такі мастаки, що аж у душі холоне. Вони візьмуть у роботу кожного, хто його знає, починаючи від Джека Крейгера й закінчуючи тією старою сучкою, їхньою сусідкою Ейлін Дженнер. Церемонитись не будуть. Скільки часу мине, поки хтось, — може, отой недоумок, Пустомеля Донніген, — прохопиться, що старому гендляреві трапилась нагода заробити на фальшивих паперах? А якщо доберуться до Молі, то про все дізнаються. Старий протримається досить довго, аби Річардс міг утекти якнайдалі, але не чекатиме, щоб його побили. Та й випадкова нічна пожежа йому ні до чого. А далі? Проста перевірка у трьох аеропортах Гардінга покаже, що Джон Г. Спрінгер нічним рейсом вилетів до Нью-Йорка.
Так буде, якщо вони вийдуть на старого Молі.
Припустімо — вийдуть. Доводиться припускати, що вийдуть.
Тоді треба тікати. Куди?
Цього Річардс не знав. Усе своє життя він прожив у Гардінгу, на Середньому Заході. Він зовсім не знав Східного узбережжя: тут не було жодного місця, де б він почувався як удома. Отже — куди?.. Куди?..
Похмурі думки ятрили мозок, і поступово його оповило страшне марево. Ловці знайшли Молі без особливих зусиль. Вирвали йому два нігті, налили на пуп бензину із запальнички, пригрозили підпалити — й за п’ять хвилин витягли із старого прізвище Спрінгер. Цим зовні пристойним невиразним типам в однакових габардинових плащах досить було зняти телефонну трубку, щоб дізнатися номер рейсу Річардсового літака, і о другій тридцять східного поясного часу вони були вже в Нью-Йорку. Вислані наперед хлопці роздобули його адресу із щоденного комп’ютерного списку мешканців нью-йоркських готелів. І тепер вони вже тут, оточують готель. Попідміняли офіціантів, посильних, клерків, барменів. Десяток переслідувачів піднімаються запасними сходами. Ще півсотні заходять в усі три ліфти. Тим часом машини на повітряних подушках підвозять і підвозять ловців, зупиняючись довкола готелю. Ось вони вже в коридорі, за хвилину виламають двері й удеруться до кімнати, а відеокамера над їхніми кремезними плечами зніматиме й зніматиме для наступних поколінь видовище, як із нього, Бена Річардса, роблять шніцель.
Річардс сів на ліжку, ввесь упрілий. Немає навіть пістолета, ще немає.
Тікати. Мерщій.
Для початку — в Бостон.
74 проти 100…
О п’ятій пополудні Річардс спустився до вестибюля. Адміністратор усміхнувсь променистою усмішкою — мабуть, задоволений, що скоро зміна.
— Добрий день, містере… е-е…
— Спрінгер. — Річардс теж усміхнувся. — Мені, здається, добре повелося — троє клієнтів нібито погодились… на мою пропозицію. Поживу ще два дні у вашому чудовому готелі. Можна заплатити наперед?
— Звичайно, сер.
Долари перейшли з рук у руки, і Річардс із прояснілим обличчям повернувся до своєї кімнати. В коридорі нікого не було. Він накинув на ручку дверей табличку «Не турбувати» й швидко рушив до запасного виходу.
Йому пощастило — нікого не зустрів. Спустився сходами на перший поверх і непомітно вислизнув із готелю бічним виходом.
Дощ ущух, але низькі хмари й далі висіли над Манхеттеном. У повітрі стояв сморід, наче від зіпсованого акумулятора. Річардс ішов швидко, облишивши кульгати, до кінцевої зупинки електроавтобусів. На цьому маршруті ще можна було придбати міжміського квитка без власноручного підпису.
— До Бостона, — сказав Річардс бородатому касирові.
— Двадцять три долари. Автобус відходить о шостій п’ятнадцять.
Річардс подав гроші; тепер у нього залишилось трохи менше трьох тисяч нових доларів. Треба було якось згаяти цілу годину на цій забитій людьми станції, серед яких товклося чимало солдатів-добровольців: голубі берети, байдужні й жорстокі хлоп’ячі обличчя. Річардс купив порножурнал, сів, затулився ним та так і просидів годину, вряди-годи перегортаючи сторінку, щоб не бути схожим на статую.
Коли подали електроавтобус, Річардс у потоці сірої маси пасажирів почовгав до розчинених дверей. Хтось крикнув:
— Гей! Гей, ти!
Річардс озирнувся й побачив полісмена, що бігцем простував до нього. Річардса наче паралізувало. В глибині його мозку стукало: зараз уб’ють, ось тут, просто на цій задрипаній станції, на підлозі, запльованій цятками жувальної гумки, серед оцих брудних стін з надряпаними там і там непристойностями; саме тут він стане випадковою здобиччю тупоголового полісмена.