— Якщо влипне, я йому голову скручу, — сказав Бредлі, важко сідаючи.
— Не влипне, — втрутився Річардс. — Має гроші.
— А може, нам не потрібно милостині від блідопикого?
Річардс засміявся й посолив страву.
— Якби не він, мене, мабуть, уже давно підрізали б, — промовив він. — Отже, я гадаю, Стейсі заробив ті гроші.
Бредлі зосереджено схилився над тарілкою. До кінця вечері ніхто не зронив ані слова. Річардс і Бредлі з’їли по дві порції, стара господиня — три. Коли закурили, у замку шкрябнув ключ, і всі заклякли, аж поки ввійшов Стейсі — винуватий і наляканий. Він дістав з рудої торби пляшечку й подав старій.
— Найкращі ліки, — сказав він. — Старий Керрі спитав, де я взяв два долари сімдесят п’ять центів, щоб купити такі добрі ліки, а я послав його к розтакій матері.
— Не лайся, бо диявол таки штрикне тебе вилами, — обізвалася стара. — Сідай вечеряти.
Хлопець вирячив очі.
— Господи, м’ясо?!
— Ні, то ми наклали туди купу, щоб густіше було, — сказав Бредлі.
Хлопчина скинув головою, побачив, що брат жартує, захихотів і накинувся на їжу.
— А той аптекар часом не побіжить до поліції? — спокійно спитав Річардс.
— Керрі? Ні. Хіба що ми знову поткнемося до нього із зелененькими. Він знає, що для Кессі потрібні сильнодіючі ліки.
— А як щодо Манчестера?
— А-а!.. У тім-то й річ, що Вермонт не годиться. Наших там замало. Та й поліція крута. Отож я попрошу надійного хлопця, скажімо, Річа Голеона, перегнати того «вінта» до Манчестера й поставити в гаражі-автоматі. А тебе завезу туди іншою машиною. — Він погасив сигарету. — В багажнику. Собак вони використовують лише на путівцях. А ми поїдемо чотириста дев’яносто п’ятим шосе.
— Для тебе це досить небезпечно, — сказав Річардс.
— Та я ж не задарма. Нехай Кессі хоч помре під наркотиком.
— Дай Боже, — обізвалася стара.
— Це однаково небезпечно.
— Хай-но котрийсь лягавий спробує гавкнути на Бредлі — відразу повні штани накладе! — сказав Стейсі, витираючи рота. Він глянув на брата, і його очі захоплено спалахнули.
— Гляди, на сорочку капає, розбишако, — промовив Бредлі й дав Стейсі щигля. — Твоє діло — мовчати. Сисунець ти ще.
— Якщо нас упіймають, тебе посадять надовго, — вів далі Річардс. — Хто тоді за хлопцем догляне?
— Він сам за собою догляне, якщо я вскочу в халепу, — сказав Бредлі. — Та й мати поряд. Наркотиків він не вживає. Га, Стейсі?
Хлоп’як енергійно похитав головою.
— І він знає, — докинув Бредлі, — якщо я знайду в нього на руках сліди від уколів, то в’язи скручу. Правду я кажу, Стейсі?
Стейсі кивнув.
— До того ж, ми матимемо гроші. А поки їх у нас немає, то й досить про це. Я знаю, що роблю.
Річардс мовчки докурював сигарету, а Бредлі поніс ліки до Кессі.
63 проти 100…
Коли він прокинувся, було ще темно, проте внутрішній годинник підказав йому час — десь пів на п’яту. Кессі плакала. Бредлі спав на ліжку в маленькій задній спальні, а Стейсі й Річардс — просто на підлозі. Мати лягла з Кессі.
Крізь рівне з присвистом дихання малого Річардс почув, як Бредлі підвівся й вийшов з кімнати. Дзенькнула ложка об раковину. Крики дівчинки перейшли в переривчасті стогони й поступово затихли. Бредлі нишкнув у кухні, поки мала заспокоїться, потім повернувся, голосно зітхнув і ліг на рипуче ліжко.
— Бредлі! — озвався Річардс.
— Чого?
— Стейсі казав, що їй п’ять років. Це правда?
— Правда. — Голос Бредлі видавався таким дивним, наче Річардс чув його вві сні.
— Який рак легенів у п’ятилітньому віці? Не думаю, що в малих дітей таке буває. Це, мабуть, білокрів’я, а не рак легенів.
З ліжка почувся гіркий смішок.
— Ти з Гардінга, еге? Який рівень забруднення повітря в Гардінгу?
— Не знаю, — відповів Річардс. — У прогнозах погоди тепер цього не повідомляють. Ого, я вже й не пам’ятаю відколи. Віддавна.
— У Бостоні — з дві тисячі двадцятого року, — прошепотів Бредлі. — Бояться. Ти ж не маєш фільтра для носа?
— Не мели дурниць, — роздратовано відказав Річардс. — Ця клята штука коштує двісті доларів, навіть за зниженими цінами. Я вже рік як не бачив двохсот доларів. А ти?
— І я, — тихенько відповів Бредлі. Потім, помовчавши, докинув: — Стейсі має такий фільтр. Я йому сам зробив. Мати, Річ Голеон і ще дехто теж мають.
— Дуриш ти мене, — промовив Річардс.
— Та ні. — Бредлі помовчав, і Річардс раптом зрозумів, що той знає куди більше, проте зважує, чи варто про це говорити. Міркує, чим обернеться така відвертість. Врешті Бредлі знехотя зронив: — Ми трохи начитались. Ці телевізійні теревені розраховані на порожні голови.