Опустивши пакетики заварки в чашки, вона стояла спиною до Річардса, гріючи руки над плитою.
— Вони листуються. Я казала йому, що листи — річ небезпечна. Запроторять, кажу, за грати або й у якесь іще гірше місце. А він мені: «Мамочко, ми ж пишемо шифром. Він просить десяток яблук, а я відповідаю, що дядькові моєму погіршало». Я кажу Елтонові: «Думаєш, вони не розгадають вашу шпигунську писанину?» А він і слухати не хоче. Давніше слухався. І я була йому найкращим другом. Але потім усе змінилось. Як підріс — усе змінилось. Під ліжком з’явилися порножурнали, і почалось усе, що з цим пов’язано. А тепер десь узявся той чорнопикий. Вас, мабуть, упіймали на тому, що ви заміряли рівень смогу, або визначали вміст канцерогенів, або займалися ще чимось таким, і тепер вам доводиться ховатись.
— Я…
— А мені до того байдуже! — люто крикнула вона в шибу. Вікно виходило у двір, завалений іржавим мотлохом, старими скатами та мокрим осіннім гіллям у пісочниці.
— Мені байдуже! — знову вигукнула вона. — То все чорнопикі… — Жінка обернулася до Річардса і спідлоба вп’ялася в нього злим, спантеличеним поглядом. — Мені вже шістдесят п’ять, а коли все почалося, я була дев’ятнадцятирічною дівчиною. Це було в тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому, і чорнопикі тоді вешталися всюди! Всюди! — ще раз крикнула вона, наче Річардс їй заперечував. — Атож! Чорнопиких пускали в ті самі школи, що й білих. Їм давали високі урядові посади. Радикали, підбурена голота — і заколот. Я не така вже… — Жінка раптом затнулася, наче хтось вихопив у неї з рота всі слова. Вона витріщилась на Річардса, немов уперше побачила його, й прошепотіла: — Господи помилуй…
— Місіс Парракіс…
— Ні! — скрикнула жінка захриплим від переляку голосом. — Ні! Ні! Нізащо! — Вона рушила на Річардса, лише на хвилину зупинившись, щоб витягти з шафи великого кухонного ножа. — Геть звідси! Геть! Геть!
Річардс підвівся й позадкував із кухні в коридорчик і далі — в напівтемну вітальню.
Він помітив старий телефон-автомат, що висів на стіні ще відтоді, коли тут справді був готель «Блакитні двері». «Коли ж це було? — подумав Річардс. — Двадцять років тому? Сорок? Ще до того, як чорнопикі відбились од рук, чи після?»
Річардс уже задкував коридором до виходу, коли в замку скреготнув ключ. Обоє заклякли, наче на кінострічці, яку раптом зупинила чиясь рука.
Двері відчинились, і ввійшов Елтон Парракіс. Він був страшенно гладкий, а зачесане назад русяве волосся відкривало кругле дитяче лице, на якому застиг спантеличений вираз. На Елтоні була блакитна із золотою прошвою форма компанії торгових автоматів «Вендо-спендо». Елтон проказав:
— Поклади ножа, мамусю.
— Ні! — зойкнула стара, проте на її обличчя вже лягли перші знаки поразки.
Елтон зачинив двері й рушив до матері. Перевальцем, коротенькими кроками.
Стара відсахнулася.
— Нехай він іде звідси, сину. Це той самий Річардс, лихий чоловік. Для тебе це скінчиться в’язницею або чимось іще гіршим. Я не хочу втратити тебе! — Вона заголосила й, випустивши ножа, впала синові на руки.
Елтон підхопив її, почав легенько колисати, а вона все плакала.
— Не буде ніякої в’язниці, — приказував Елтон. — Заспокойся, мамусю, не плач. Ну не плач, прошу тебе. — Він ніяково всміхнувся до Річардса через її плече, що здригалося від схлипування.
Річардс чекав, що буде далі.
— Розумієш, мамусю, — сказав Парракіс, — містер Річардс — близький друг Бредлі Трокмортона й побуде в нас кілька днів.
Стара знову заверещала. Елтон затулив їй рота й зморщився, наче від болю.
— Так, мамусю, побуде. Я віджену його машину на автостоянку й поставлю під напругу. А ти завтра вранці відішлеш поштою пакуночок до Клівленда.
— До Бостона, — поправив Річардс. — Плівки мають бути надіслані до Бостона.
— А тепер до Клівленда, — сказав Елтон Парракіс, терпляче всміхаючись. — Бредлі викрили.
— О Боже!..
— Тебе теж викриють! — крикнула синові місіс Парракіс. — І впіймають! Ти надто гладкий!
— Мамусю, я проведу містера Річардса нагору й покажу йому кімнату.
— Містера Річардса?.. Містера Річардса?.. Скажи краще — свою погибель!
Елтон лагідно вивільнився від матері, і Річардс слухняно рушив за ним напівтемними сходами.
— У нас нагорі багато кімнат, — захекано промовив Елтон, насилу ворушачи величезними клубами. — Багато років тому тут був готель, я тоді ще був зовсім малий. Звідси можна стежити за вулицею.