Густий туман, чіпляючись за землю та безлисті чагарі, клуб’ям насувався на нього, наче катаракта на очі. Річардс постояв, намагаючись зорієнтуватися, потім покульгав на північ, до лісу, що бовванів за «Сосновою алеєю».
Лише раз він зупинився, щоб підкласти куртку на торець дошки, яка правила йому за милицю.
46 проти 100…
Уже дві години тривав ясний день, і Річардс був майже певен, що рухається по великому колу, як раптом крізь густі зарості ожини й низьких чагарів почулося завивання машин на повітряній подушці.
Він сторожко пройшов ще трохи й незабаром побачив вимощену щебенем дворядну дорогу. Машини шугали туди й сюди через досить рівні проміжки часу. Десь за півмилі попереду виднілося кілька будинків — мабуть, станція для заправки машин на повітряній подушці або старомодний універсам, а біля нього — дві помпи.
Вряди-годи падаючи, він кульгав далі, рівнобіжно з дорогою. Обличчя й руки були поколоті до крові, а на одежу начіплялися руді реп’яхи. Він уже й не намагався їх оббирати. На плечах зібравсь пух молочаю, ніби Річардс бився з кимось подушками. Він був мокрий з голови до ніг: через два струмки перебрів благополучно, а на третьому його «милиця» ковзнула й він сторчголов полетів у воду. Камера, звичайно, лишилась неушкоджена. Вона була водонепроникна й протиударна. Ще б пак…
Нарешті кущі та дерева почали розступатися. Річардс присів і порачкував. Коли вирішив, що далі посуватися небезпечно, зупинивсь і розглянувся довкола.
Він був на невисокому півострові, порослому чагарями, які щойно подолав. Унизу простяглося шосе й виднілось кілька схожих на ранчо будинків, магазин та дві повітряні помпи. Біля них стояла машина, а водій у замшевій куртці тим часом базікав із заправником. Коло магазину, поруч із кількома автоматами з жувальною гумкою та автоматом для продажу марихуани, стояла блакитно-червона поштова скринька. До неї було всього зо дві сотні ярдів. Річардс із гіркотою подумав, що якби він дістався сюди ще вдосвіта, то міг би непомітно зробити своє діло.
Дарма. Що з воза впало… Якби знав, де впадеш, то соломки підстелив би.
Річардс повернувся трохи назад, шукаючи місця, де б прилаштувати камеру й непомітно зробити зйомку.
— Я вітаю всіх шановних глядачів країни безплатного телебачення, — почав він. — До вас звертається ваш добрий друг Бен Річардс і запрошує на чергову екскурсію. Якщо ви уважно придивитесь до своїх екранів, то побачите безстрашну чорно-червону танагру, чи волову пташку, а може, й ще якусь рідкісну істоту. — Він помовчав. Цю частину вони пропустять, а от решту — ні. — Якщо ви глухі й можете читати з губ, запам’ятайте, що я скажу. Передайте далі сусідові чи другові. Розповсюджуйте все, про що довідались. Мережа БТБ отруює повітря, яким ви дихаєте, й відмовляє вам у дешевих засобах захисту, бо…
Він записав обидві плівки й поклав їх у кишеню штанів. Гаразд. А що далі? Є лише єдиний спосіб: спуститися вниз із пістолетом у руці, вкинути касети в скриньку — і драла. Можна було б і машину вкрасти. Ловці однаково знатимуть, де він перебуває.
Цікаво, чи далеко від’їхав Парракіс, перш ніж його скосила куля. Річардс уже дістав пістолета, коли раптом почув голос мало не над самісіньким вухом.
— Ходімо, Рольфе!
Річардс аж сіпнувсь од гучного гавкоту й ледве встиг подумати: «Вівчарки! Господи, вони з вівчарками», — коли щось велике й чорне вихопилось із кущів і стрілою кинулось на нього. В одну мить пістолет відлетів у кущі, а Річардс опинився на спині. На ньому стояв величезний пес, видимий покруч вівчарки з дворнягою, і лизав йому обличчя, заслинюючи сорочку. Собака чимдуж метляв хвостом, виявляючи несамовиту радість.
— Рольфе! Гей, Рольфе! Роль… О Боже!
Крізь гущавину замиготіли ноги в блакитних джинсах, і за хвилину малий хлопчина відтяг свого пса.
— Ой, вибачте, містере. Він не кусається, він надто дурний, щоб кусатися, він пустує, він не… Боже, ну й вигляд у вас! Ви заблукали?
Тримаючи Рольфа за нашийника, малий із щирою цікавістю розглядав Річардса. Гарний хлопчина, добре збитий, років, мабуть, одинадцяти, на обличчі ні блідості, ні плям, як у міських дітей. В його рисах прозирало щось підозріливе, чуже й водночас знайоме. За хвилину Річардс зрозумів: то була наївність.
— Так, — промовив він сухо. — Я заблукав.
— Ой, ви, мабуть, тільки те й робили, що падали.
— Що правда, то правда. Глянь-но на моє обличчя — не дуже подряпане? Сам я не можу побачити.
Хлопець слухняно нахилився й почав придивлятися. В його очах не з’явилося нічого нового — не впізнав. Річардс заспокоївся.