— Колючками все поколоте, — сказав хлопець. Він ледь помітно гугнявив, як це властиво жителям Нової Англії, але говорив енергійно і трохи насмішкувато. — Та дарма, житимете. — Потім, насупившись, хлопець додав: — Ви часом не з Томастона втекли? Бачу, що ви не з Пайнленда, бо не схожі на розумово відсталого.
— Нізвідки я не тікав, — сказав Річардс, сам не знаючи, правда це чи брехня. — Я подорожую автостопом. Маю таку погану звичку, друже. Ніколи не пробував?
— Та ні, — щиро відповів хлопець. — Тепер по шосе ганяють усякі придурки. Мені тато казав.
— Правильно казав, — погодився Річардс. — Але мені дуже треба добратися до… як його… — Він клацнув пальцями: мовляв, просто вискочило з голови. — Ну, аеропорт…
— Войтфілд, мабуть?
— О, правильно!
— Ой, та це ж за сотню миль звідси, містере. Аж у Деррі.
— Я знаю, — розчаровано промовив Річардс і провів рукою по Рольфовій шерсті. Собака послужливо перекотився на спину й прикинувсь мертвим. Річардсові стало бридко, але він узяв себе в руки. — На кордоні штату Нью-Гемпшір я підсів у машину до трьох типів. Справжні розбишаки. Вони мене відлупцювали, забрали гаманця та й викинули з машини в безлюдному місці.
— Ага, я знаю, де це!.. Ой, Господи, чого ж це я стою! Може, зайдете до нас поснідати?
— Я б залюбки, друже, та ніколи. Сьогодні ще треба якось дістатися до аеропорту.
— Знову голосуватимете? — Очі в хлопця округлились.
— Доведеться. — Річардс почав був підводитись, потім знову сів, наче йому в голові зненацька сяйнула дуже слушна думка. — Чуєш, друже, а ти не міг би зробити мені послугу?
— А чого ж… — нерішуче відповів хлопець.
Річардс дістав обидві записані плівки.
— Ось тут — кредитні картки на одержання грошей, — промовив він з удаваною щирістю. — Якщо ти вкинеш цей пакет у поштову скриньку, то в Деррі на мене чекатиме купа доларів і життя моє тоді стане веселішим.
— А хіба без адреси можна?
— Воно відразу потрапить куди треба, — сказав Річардс.
— Ага. Добре. Біля Джарролдової крамниці є поштова скринька. — Хлопець підвівсь, і на його дитячому обличчі було чітко написано: цей дядько нахабно бреше. — Ходімо, Рольфе.
Не встиг малий відійти на кільканадцять кроків, як Річардс гукнув:
— Стривай!
Хлопець обернувся й потяг неслухняні ноги назад до Річардса. На обличчі в нього застиг переляк. Звичайно, у Річардсовій вигадці далеко не все трималося купи.
— Мабуть, краще розповісти тобі все як є, — промовив Річардс. — Я сказав не всю правду, друже. Не хотів ризикувати, боявся, що ти розплещеш.
Вранішнє сонце так приємно гріло спину й шию, що йому захотілося нікуди не йти з цього пагорба, а проспати цілий день солодким сном, розкошуючи в скороминущому осінньому теплі. Він підтяг пістолета до себе й залишив його в траві. Хлопець аж очі витріщив.
— Службовий, — спокійно пояснив Річардс.
— Бож-же! — прошепотів хлопець. Рольф сидів поряд, недбало звісивши набік рожевого язика.
— Я переслідую небезпечних злочинців, друже. Касети, що я тобі дав, доконче мають потрапити куди слід.
— Я вкину їх, — видихнув хлопець. — Ой, зачекайте тут, я піду розповім…
— Ти нікому нічого не розповіси, — спинив його Річардс. — Нікому ні слова двадцять чотири години. Мені можуть помститися, — додав він лиховісним голосом. — До цієї самої години завтра ти мене не бачив. Зрозумів?
— Аякже! Звісно!
— Ну, тоді поганяй. І дякую тобі, друже. — Він простяг руку, і хлопець з побожним тремом потис її.
Річардс дивився, як вони підтюпцем спускаються з пагорба — хлопчисько у червоній картатій сорочці, а поряд з ним — собака, що весело продирався крізь кущі. «Чому моя Кеті не може так жити?»
Він не знав, що його обличчя спотворила гримаса люті й зненависті, і прокляв би самого Бога, якби в похмурому закутку мозку не зринула краща ціль — дирекція розважальних телепрограм. А за нею, наче тінь ще лихішого бога, — і вся Мережа БТБ.
Річардс стежив за хлопцем, аж поки той укинув касети в скриньку. Потім підвівся, насилу випроставши заклякле тіло, й, спираючись на «милицю», знову подерся крізь чагарі, наближаючись під кутом до дороги.
Отже, аеропорт. І, мабуть, декому ще доведеться розплатитись; поки все це скінчиться.
45 проти 100…
Прокульгавши з милю, Річардс вийшов із лісу там, де раніше примітив був перехрестя, й почав незграбно спускатися гравійним насипом до дороги.
Він сидів з виглядом людини, яка вже втратила надію зупинити машину й просто грілася під теплим осіннім сонечком. Перші дві машини він пропустив: в обох сиділо по двоє, ризик був би завеликий.