— Бен Річардс? — Тепер, без мегафона, виявилось, що в Маккоуна чиста вимова і м’який голос, який, проте, зовсім не скидався на жіночий.
— Так.
— Я маю офіційний дозвіл дирекції розважальних телепрограм, уповноваженої діяти від імені комітету телевізійної мережі, на те, щоб заарештувати вас і стратити. Чи визнаєте ви правомірність цього документа?
— Хіба курку питають, чи її різати?
— Чудово сказано, — задоволено промовив Маккоун. — Але формальностей слід дотримувати. Я вірю у формальності, а ви? Ну звісно, ні. Ви були надзвичайно далекі від того, щоб керуватись будь-якими правилами, поки ми вас переслідували. Через те ви й досі живі. Вам відомо, що дві години тому ви побили рекорд програми «Переслідування» — вісім днів і п’ять годин? Звичайно, ні. Проте це факт. А ваша втеча з готелю в Бостоні — просто високий клас. Як мені відомо, популярність програми, за шкалою Нільсена, підскочила на дванадцять пунктів.
— Чудово.
— Звичайно, ви майже були в наших руках, коли розігрували свою інтерлюдію в Портленді. Але нам не пощастило. Парракіс перед самою смертю присягався, що в Оберні ви сіли на корабель. Ми йому повірили — він справді здавався переляканим і жалюгідним.
— Справді, — луною озвався Річардс.
— Ну, а останню сцену ви розіграли просто блискуче. Я, можна сказати, шкодую, що гру доводиться закінчувати. Навряд чи я вже колись матиму такого винахідливого супротивника.
— Таки шкода, — промовив Річардс.
— Кінець, розумієте? — сказав Маккоун. — Жінка зламалася. Ми застосували пентотал натрію. Препарат давній, зате надійний. — Він дістав невеличкого пістолета. — Вийдіть з машини, містере Річардс. Я хочу зробити вам останню послугу. Це станеться тут, де ніхто не зніматиме. Ви приймете смерть майже без свідків.
— Тоді й ти приготуйся, — ошкірився Річардс.
Він одчинив дверцята й вийшов із машини. Вони стояли один проти одного, розділені лише смугою бетону.
30 проти 100…
Маккоун перший порушив напружену мовчанку. Він скинув головою і засміявся.
Сміх був дуже приємний, м’який, оксамитовий.
— О, ви — чудовий гравець, містере Річардс. Par excepience. Підвищуєте ставку, оголошуєте масть і знову підвищуєте ставку. Я щиро вас вітаю — жінка не зламалася. Вона вперто твердить: те що віддимає вашу кишеню, і є «Чорний ірландець». Ми не можемо штучно пришвидшити хід подій. Досить однієї енцефалограми, аби зрозуміти, що ми з нею робили. Нам мають підкинути літаком з Нью-Йорка три ампули каногіну. Він не залишає слідів. Через сорок хвилин ампули будуть тут. На жаль, це запізно, щоб вас зупинити.
Маккоун помовчав, тоді докинув:
— Вона таки бреше. Якщо ви не заперечуєте проти того, що ваші товариші полюбляють називати елітарними поглядами, я дозволю собі висловити одне спостереження про людей середнього класу: вони вміють брехати, лише коли йдеться про секс. І ще одне спостереження. Ви дозволите? Звичайно, дозволите. — Маккоун усміхнувся. — Я гадаю, то її сумочка. Ми помітили, що вона нічого не має в руках, хоча й їздила за покупками. Ми досить спостережливі, як бачите. Де ж тоді бути тій сумочці, як не у вашій кишені, Річардсе?
Річардс не зробив ходу у відповідь.
— Стріляй, якщо ти такий впевнений.
Маккоун сумно розвів руками.
— Я б залюбки! Та хіба можна ризикувати людським життям, навіть коли шанси — п’ятдесят проти одного? Це вже скидається на російську рулетку. Життя людини певною мірою священне. Уряд — наш уряд — усвідомлює це. Ми — гуманісти.
— Авжеж, авжеж, — промовив Річардс, приречено всміхаючись.
Маккоун кліпнув очима.
— Отже, як бачите…
Річардс здригнувся. Цей чоловік гіпнотизує його. Хвилини збігають, а тим часом із Бостона вже летить вертоліт з трьома ампулами такого наркотика, що розв’яже язика будь-кому (якщо Маккоун каже — сорок хвилин, то йдеться про двадцять), а він стоїть отут і слухає дешеву патріотичну пісеньку. Господи, цей Маккоун — таки справді монстр.
— Слухай, чоловічку, що я тобі скажу, — різко перебив Маккоуна Річардс. — Я багато не говоритиму. Після уколу вона заспіває тієї самої, що й співала. Попереджую — вибухівка в мене. Дійшло? — І, дивлячись просто в очі Маккоунові, Річардс пішов на нього. — Прощавай, засранцю.
Маккоун відступив. Минаючи його, Річардс навіть не озирнувся, хоча вони тернулися рукавами.
— І ще одне застереження. Мені пояснили, що коли видно позначку «три», то кільце витягнуте наполовину. А я зупинився десь на двох з половиною.
Він із задоволенням почув пришвидшений віддих Маккоуна.