— Говорить Маккоун.
— Збирайся, недоноску. Покатаєтесь разом із жінкою на літаку. Через три хвилини щоб ти був у дверях, інакше я висмикну кільце.
Данінгер закляк у кріслі, наче вражений кулею. Коли він знову почав перевірку, голос його тремтів від жаху.
«Якщо в нього стане духу, зараз він оголосить масть. Згадавши про жінку, я виказав себе. Якщо в нього стане духу…»
Річардс чекав.
У голові в нього цокав годинник.
28 проти 100…
Коли Маккоун знову заговорив, у голосі його вчувалися чужі, дратівливі нотки. Страх? Можливо. Річардсові тьохнуло в грудях. Може, тепер усе зійдеться. Може.
— Ти геть здурів, Річардсе. Я не…
— Краще ти послухай, — перебив Річардс, перекриваючи голос Маккоуна. — А поки слухатимеш, пам’ятай, що на нашу хвилю підключились усі радіоаматори в радіусі шістдесяти миль. Жодного слова приховати не вдасться. Ти працюєш не в темряві, чоловічку. Ти на великій арені, в усіх на видноті. І ти полетиш зі мною, бо ти боягуз, який ніколи не наважиться не виконати вказівок зверху, до того ж ризикуючи власною головою. А жінка полетить, бо знає, куди я зібрався.
«Слабо. Бий дужче. Не давай йому отямитись!»
— Якщо ти й житимеш після того, як я смикну за кільце, тебе не поставлять навіть яблука продавати. — Річардс і далі тримав руку в кишені, вчепившись у сумочку Амелії з відчайдушністю маніяка. — Я сказав усе. Чекаю три хвилини. Кінець зв’язку.
— Річардсе, постривай…
Річардс перервав зв’язок, і Маккоун замовк на півслові. Перший пілот узяв мікрофон, його пальці трохи тремтіли.
— Ну й відчайдух із вас, — промовив він поволі. — Що правда, то правда. Такого я ще не бачив.
— Ти ще не те побачиш, якщо він смикне за своє кільце, — сказав Данінгер.
— Закінчуйте підготовку, будь ласка, — нагадав Річардс. — А я піду зустрічати гостей. Виліт — за п’ять хвилин.
Повернувшись назад, він переклав парашута ближче до вікна й сів так, щоб бачити двері між салонами першого та другого класу. Незабаром усе визначиться, подумав він. Незабаром усе визначиться.
Його рука нервовими безпорадними рухами м’яла сумочку Амелії Вільямс.
Надворі майже споночіло.
27 проти 100…
Вони піднялися трапом за цілих сорок п’ять секунд до визначеного часу. Амелія була захекана й налякана, а її зачіска нагадувала розкуйовджену копицю сіна після бурі. Маккоун зовні не змінився: він, як і раніше, був охайний і спокійний, можна сказати, незворушний; лише очі його аж потемніли від зненависті, що межувала зі сказом.
— Ти нічогісінько не виграв, придурку, — спокійно промовив він. — Козирями ми ще й не починали ходити.
— Радий знову вас бачити, місіс Вільямс, — лагідно сказав Річардс.
Його слова ніби послужили сигналом, зачепили якусь невидиму струну, і Амелія заплакала. То не був істеричний плач; то було безпорадне ридання, що шматтям виривалося в неї із живота. Заточившись, жінка безпорадно сіла на килим — неодмінний атрибут салону першого класу, — сіла, затуливши обличчя руками, ніби тримала на них свою голову. Від Річардсової крові на її кофті лишилася шкарубка темна пляма. Широка спідниця опустилась на килим, закривши ноги Амелії, і тепер вона нагадувала зів’ялу квітку.
Річардсові було шкода її. Почуття було не таке вже й глибоке, але на глибше він не здобувся.
— Містере Річардс! — обізвався Голловей по внутрішньому зв’язку.
— Слухаю.
— Ви даєте нам зелене світло?
— Так.
— Тоді я скажу, щоб відкотили трап і загерметизували машину. Тож не хапайтеся за ту штуку.
— Гаразд, командире. Дякую.
— Ти виказав себе тим, що звелів мені привести жінку. Ти, мабуть, і сам це розумієш, га? — Здавалося, Маккоун усміхався й супився водночас; це робило його схожим на безнадійного параноїка. Руки його стискалися й розтискались.
— Невже? — скрадливим голосом відказав Річардс. — А оскільки ти ніколи не помиляєшся, то, звісно ж, накинешся на мене, перш ніж ми піднімемось у повітря. Таким чином і ризику уникнеш, і перед начальством виставиш себе в найкращому вигляді, еге ж?
Ледь розтуливши губи, Маккоун щось тихо прогарчав і знову стулив їх так, що аж побіліли. Він стояв непорушно. Турбіни завивали дедалі пронизливіше, в літаку відчувалася ледь помітна вібрація.
Раптом шум наче віддалився — вхідні двері в салоні другого класу з грюкотом зачинились. Нахилившись, Річардс виглянув крізь ілюмінатор з лівого боку й побачив, як наземна обслуга відкочує трап.
«Тепер ми всі на ешафоті», — подумав він.