— Обидві, — рішуче відповів Річардс.
— Ви пришлете по них жінку?
— Як тебе звуть, друже?
Той мовчав, приголомшений тим, що на нього звернули увагу.
— Донаг’ю.
— Так от, Донаг’ю, ти маєш ноги. То, може, трохи ними попрацюєш і принесеш сам ті карти?
Донаг’ю попрацював ногами й приніс. У нього було довге, зачесане на мексиканський манір волосся, а штани так тісно облягали ноги, що між ними виразно вимальовувалося щось подібне до сітки з м’ячами для гри в гольф. Карти були в м’яких пластикових планшетах. У чому було добро Донаг’ю, Річардс не знав.
— Я не хотів вас образити, — знехотя промовив Донаг’ю.
Річардсові здалося, що цей тип йому декого нагадує. Ось такі грошовиті молодики, не знаючи, куди подіти свій час, тинялись озброєними ватагами по злиденних злачних місцях великих міст, іноді пішки, здебільшого на мотоциклах. То були гомики. А гомиків треба викорінювати. Очистити від них наші демократичні громадські туалети. Такі, як Донаг’ю, воліли обмежуватись цими кублами розпусти й рідко потикалися в нетрища гетто. А коли потикались, їх там стирали на мак.
Не витримавши важкого погляду Річардса, Донаг’ю ніяково затупцяв на місці.
— Вам більше нічого не потрібно?
— Ти часом не гомик, друже?
— Що?
— Нічого. Йди. Допомагай своїм хлопцям.
Донаг’ю квапливо подався геть.
Річардс швидко зорієнтувався, що політична карта — це та, на якій нанесено міста й дороги. Приклавши до неї пальця від Деррі в західному напрямку, до кордону між Канадою й Вермонтом, він приблизно визначив точку, в якій перебував літак.
— Командире!
— Слухаю.
— Повертайте ліворуч.
— Як? — У голосі Голловея чулося щире здивування.
— Я хотів сказати — на південь. Просто на південь. І пам’ятайте…
— Я пам’ятаю, — урвав його Голловей. — Не турбуйтесь.
Літак нахилився. Маккоун так і сидів, скарлючившись у кріслі, в яке щойно впав, і витріщався на Річардса хижими очима.
21 проти 100…
Річардс відчував, що вряди-годи впадає в дрімоту, й це лякало його. Монотонне гудіння моторів підступно заколисувало. Маккоун здавав собі звіт у тому, що діялось із Річардсом, і все більше нагадував лиса, який, затаївшись, чекає свого часу. Амелія теж усе бачила. Скулившись жалюгідним клубочком у кріслі біля кухні, вона стежила за обома чоловіками.
Річардс випив ще дві чашки кави. Марно. Йому ставало дедалі важче зосереджуватись і знаходити на карті пункти, які називав безвиразний голос Голловея.
Зрештою Річардс усадив собі кулака в бік, де його дістала куля. Його пронизав нестерпний біль, але в обличчя наче хтось линув холодною водою. З кутиків міцно стулених губів, немов із стереоколонок, вихопилось тихе сичання. Кров розпливлась гарячою плямою на сорочці, просочилася крізь полотно на руку.
Амелія застогнала.
— За шість хвилин пролітатимемо Олбані, — обізвався Голловей. — Його можна буде побачити з ілюмінатора ліворуч.
— Спокійно, — промовив Річардс, ні до кого не звертаючись, хіба що до себе. — Спокійно. Тільки спокійно.
Господи, чи скоро це все скінчиться? Так. Скоро.
Була за чверть восьма.
20 проти 100…
Усе те скидалося на страшний сон, що виповз із мороку й проник у напіврозбуджений мозок, а може, то було видіння або галюцинація. Одна половина свідомості Річардса зосередилась на маршруті польоту й на постійній небезпеці з боку Маккоуна. Друга передчувала якесь лихо. В мороці не припинявся таємничий рух.
«Стежити далі. Дозвіл одержано».
У темряві ночі завивали потужні сервомотори. Палали невидимі інфрачервоні очі. Блідо-зеленим світлом яскріли циферблати, по екранах радарів бігали промені індикаторів.
«Захват. Переходжу на режим автоматичного супроводу».
Путівцями глухо вуркотали машини, на їхніх трикутних платформах, за двісті миль одна від одної, зводилися в нічне небо чаші мікрохвильових антен. Невидимими кажанами летіли безконечні потоки електронів. Зіткнення, луна. Сильний спалах відбитого імпульса й бліде залишкове зображення, на мить підсилене променем індикатора в точці, що трохи південніше.
«Зображення чітке?»
«Так. Двісті миль на південь від Ньюарка. А може, над Ньюарком».
«Наказ про утримання від пуску ще діє?»
«Так».
«Над Олбані він був наш».
«Спокійно, друже».