Річардс вистрілив йому в живіт. Голловей вигукнув протяглим голосом: «О-о-о-о-о-х!» Ноги висковзнули з-під нього, він упав долілиць.
Данінгер обернувсь у кріслі з обрезклим, блідим, наче місяць, обличчям.
— Не стріляй, а?.. — встиг він сказати, і йому перехопило подих.
— Ось тобі, — лагідно промовив Річардс і натис на гачок.
Данінгер вивалився з крісла, позад нього щось луснуло й на мить спалахнуло.
— Борт сі дев’ятнадцять вісімдесят чотири, підтвердіть розрахунковий час прибуття.
Річардс раптом гикнув і з його рота ринув струмінь кави й жовчі. Від напруження рана в боку ще дужче роз’ятрилася, відгукнувшись нестерпним шпиганням.
Річардс покульгав до пілотських крісел; штурвали та важелі так само похитувалися, ковзали — складний тандем працював безустанно. Як багато тут шкал і важелів…
Чи є в них постійний зв’язок із землею? Адже політ незвичайний. Напевне є.
— Підтверджую, — наче в приватній розмові відповів Річардс.
— Борт сі дев’ятнадцять вісімдесят чотири, у вас там працює телевізор? У нас на прийомі якісь незрозумілі перешкоди. У вас усе гаразд?
— П’ятірка в порядку, — відповів Річардс.
— Скажіть Данінгеру, що з нього пляшка пива, — загадково промовив голос. Далі чувся тільки тріск атмосферних перешкод.
Машину вів Автик.
Річардс повернувся в салон — діло треба було довести до кінця.
7 проти 100…
— Господи милосердий, — простогнала Амелія Вільямс.
Річардс недбало глянув на себе. Весь його правий бік, від ребер до литки, яскрів багрянцем.
— Хто б міг подумати, що в старого так багато крові, — промовив він.
Раптом до салону першого класу вдерся Маккоун. Одного погляду на Річардса йому було досить, аби зрозуміти, що сталося. Пістолета він тримав у руці. Два постріли прогриміли одночасно.
Маккоун зник за шторою, де починався салон другого класу. Річардс важко опустивсь у крісло. Він відчував страшенну втому. В животі з’явилася велика дірка, крізь яку було видно кишки.
Амелія кричала безперестанку, вчепившись руками за щоки, відтягуючи їх донизу з такою силою, що обличчя її стало схожим на пластикову маску відьми.
До салону, заточуючись, знову ввійшов Маккоун. Він усміхався. Куля знесла йому півчерепа, але страшний вискал не сходив з обличчя.
Він вистрілив двічі. Перша куля пролетіла в Річардса над головою. Друга пройшла під ключицею.
Річардс теж вистрілив. Маккоун, заточуючись, двічі обкрутився на місці, наче виконував безглуздий танок. Пістолет випав з його руки. Здавалося, він розглядає грубий шар пінопласту на стелі, порівнюючи його з тим, який був у салоні другого класу. Нарешті Маккоун гримнувся на підлогу. В салоні стояв дух пороху та смалятини, свіжий і міцний дух, мов ото запах яблук, коли з них чавлять сидр.
Амелія кричала без угаву. Річардс подумав, який здоровий і сильний у неї голос.
6 проти 100…
Річардс підводився надзвичайно повільно, притримуючи кишки рукою. Мав таке відчуття, ніби в животі хтось запалює сірники.
Він повільно йшов уздовж проходу між кріслами, зігнутий, з рукою на животі, наче кланявся. Дійшов до парашута, взяв його й потяг за собою. Крізь пальці в нього прослизнуло щось, наче сіре кільце ковбаси. Він став запихати його назад. Це було боляче. Йому здавалося, ніби він напихає себе лайном.
— Бо… — простогнала Амелія. — Бо… Бо… Боже… О Боже… Боже милосердий…
— Надінь оце, — сказав Річард.
Вона все хиталася взад і вперед, не чуючи ні слова. Він кинув парашута на підлогу і дав їй ляпаса. Удар вийшов несильний. Річардс стиснув руку в кулак і штурхонув її. Жінка замовкла. Її очі безтямно витріщились на Річардса.
— Надінь оце, — повторив він. — Як рюкзак. Розумієш?
Вона кивнула.
— Я… не… можу… стрибати… Бо… юсь…
— Ми розіб’ємось. Ти мусиш вистрибнути.
— Ні.
— Гаразд. Тоді я застрелю тебе.
Жінка підхопилася з крісла, відштовхнула Річардса й кинулася хапливо надівати парашутну сумку, дико поводячи очима. Перебираючи лямки, вона відступила трохи від нього.
— Не так. Ця йде під низ.
Вона квапливо поправила лямку, ввесь час одступаючи від Річардса й водночас наближаючись до вбитого Маккоуна. Річардс ішов за нею, з рота в нього капала кров.
— Тепер замкни карабін. Навколо… живота.
Пальці в неї тремтіли, половинки замка з першого разу не з’єдналися, вона заплакала. І ввесь час не спускала божевільного погляду з Річардса.
Вступивши в калюжу крові, вона на мить затупцювала, потім переступила через тіло Маккоуна.