Четверо людей викотили з сусідньої зали величезний весільний торт. Гості розступалися, даючи дорогу цьому вражаючому витвору мистецтва, з білими шапками крему, з синьо-зеленою глазур’ю, на якій плавали рибки і човники, літали чайки та цвіли морські зірки. Я ж натомість почала проштовхуватися крізь натовп, аби переконатися, що очі мене не обманюють. Точно як вишивки на сукні Енні були безпомильно зроблені рукою Цинни, так само ці глазуровані квіти без сумніву були намальовані руками Піти.
Здавалося б, дрібниця, а скільки вона означає! Геймітч мені недоговорював. Той хлопець, що його я бачила востаннє, — лютий, навіжений, одержимий жагою вбити мене, — ніколи б не намалював таких квітів. Не зміг би зосередитися і створити щось настільки гарне для Енні й Фінея. Невідомо звідки біля мене з’явився Геймітч, так ніби й очікував на таку реакцію.
— Ходімо прогуляємося. Вдвох, — мовив він.
У коридорі, подалі від камер, я запитала:
— Що з ним?
Геймітч похитав головою.
— Не знаю. Ніхто не знає. Іноді він поводиться цілком адекватно, а тоді без вагомої причини знову зривається. Глазурування весільного торта входило в курс терапії. Піта працював кілька днів. Коли спостерігаєш за ним у такі миті... він здається таким, як раніше.
— Отже, його вже випускають із палати? — запитала я. На саму думку про це я рознервувалася.
— Ні, ще не випускають. Він глазурував під пильним оком охорони. Його досі тримають під замком. Але я розмовляв із ним, — сказав Геймітч.
— Ви були з ним в одній кімнаті? — запитала я. — І він не оскаженів?
— Ні. Він гнівається на мене, але на це є причина. Я ж не розповів йому про повстанський план... — Геймітч замовк, так ніби щось обмірковуючи. — Піта каже, що хоче побачитися з тобою.
Я ніби опинилася на одному з тих глазурованих корабликів: довкола плескалися блакитно-зелені хвилі, а під ногами гойдалася палуба. Довелося впертися рукою в стіну, щоб не заточитися. Такий розвиток подій у мої плани не входив. Ще в Окрузі 2 я списала Піту з рахунків. І вирішила дістатися Капітолія, вбити президента Снігоу і розпрощатися з життям. Те, що мене підстрелили, тільки відстрочувало виконання плану. Я вже не сподівалася, що Піта захоче побачитися зі мною. Однак зараз я не можу відмовитися.
Опівночі я стояла перед дверима Пітиної камери. Лікарняної камери. Нам довелося зачекати на Плутарха, який закінчував зйомки весілля, що, попри Плутархове невдоволення, вдалося на славу.
— Добре, що Капітолій стільки років ігнорував Округ 12: ви й досі здатні на спонтанні вчинки. Публіка таке любить. Як тоді, коли Піта оголосив на весь світ, що закоханий у тебе, чи коли ти втнула ту витівку з ягодами. Так і робиться шоу.
Мені понад усе хотілося зустрітися з Пітою без свідків. Але за склом уже зібрався цілий консиліум лікарів, озброєних записниками й ручками. Коли Геймітч дав дозвіл заходити, я повільно відчинила двері.
На мене одразу глянули блакитні очі. На кожній руці у Піти було по три пов’язки, які обмежували рухи, а з вени стирчала трубка із заспокійливим — про всяк випадок, якщо він втратить самовладання. Він не намагався вивільнитися, однак дивився на мене якимось дивним поглядом, ніби я й справді мутант. Я не зупинялася, поки не опинилася за крок від ліжка. Не знала, куди подіти руки, тому просто схрестила їх на грудях.
— Привіт.
— Привіт, — відповів Піта. То був його голос, майже його голос, однак було в ньому щось нове. Підозра і докір.
— Геймітч сказав, що ти хотів зі мною побалакати, — мовила я.
— Для початку подивитися на тебе.
Піта ніби тільки й чекав, що я просто в нього на очах зараз перекинуся на вовка-мутанта з повною пащею слини. Він дивився на мене так довго, що я почала поглядати на скло, сподіваючись почути в навушнику якусь вказівку від Геймітча, однак той мовчав.
— Ти не така вже й дужа, еге ж? І не красуня.
Я усвідомлювала, що Піта пройшов крізь пекло, але чомусь його слова зачепили мене за живе, і я обрала неправильну тактику.
— Що ж, ти також маєш не найкращий вигляд.
Геймітч наказав мені на крок відступити, однак його слова заглушив Пітин сміх.
— Як неввічливо! І ти кажеш таке мені після всього, що я пережив.
— Ага. Ми всі чимало пережили. І до речі, з нас двох увічливим завжди був ти. Не я.
Я робила все не так. Не знаю, чому я одразу зайняла оборонну позицію. Піту катували! Накачували отрутою мисливців-убивць! Що зі мною не так? Раптом я відчула, що зараз просто почну верещати на нього — навіть сама не знаю чому, — тому вирішила, що краще буде, якщо я піду.