— Я не... Я не впевнений, що розумію... — забелькотів Цезар.
— Ми не можемо воювати одне проти одного, Цезарю, — розтлумачив Піта. — Бо людей не залишиться. Якщо ми не складемо зброї — і то щонайшвидше! — нам усім кінець.
— То... значить, ти закликаєш до перемир’я? — запитав Цезар.
— Так. Я закликаю припинити вогонь, — підтвердив Піта стомлено. — А зараз, може, попросимо варту відвести мене назад у камеру, щоб я міг збудувати ще сотню карткових будиночків?
Цезар обернувся до камери:
— Гаразд. Гадаю, час закінчувати. Тож повернімося до нашої звичної програми...
З динаміків полилася музика, а на екрані телевізора з’явилася жінка, яка зачитала список товарів, що скоро стануть у Капітолії дефіцитними: свіжі фрукти, сонячні батареї, мило... Я спостерігала за нею з удаваною цікавістю, знаючи, що всі чекають на мою реакцію. Але я не змогла перетравити ось так одразу навалу емоцій: радість від того, що Піта живий і неушкоджений, що він вступився за мене й не повірив у мою змову з повстанцями, і шок від того, що він став на бік Капітолія і закликав до перемир’я. Він говорив так, ніби вважав обидві сторони приреченими. Однак для повстанців скласти зброю означало повернутися до старого життя. Або й гірше.
Я відчувала, як у мене за спиною назріває буря, як над Пітою громадяться хмари обвинувачень. У повітрі витали слова «зрадник», «брехун» і «ворог». Та я не мала снаги заперечувати обвинувачення, а тим паче долучатися до них, тож вирішила просто вийти з кімнати. Уже в дверях до мене долинув голос Коїн:
— Вам не давали дозволу йти, солдате Евердін.
Один із вартових притримав мене рукою. І хоча це був зовсім не агресивний рух, після арени я неадекватно реагувала на будь-який доторк. Висмикнувши руку, я кинулася бігти коридором. Позаду хтось заметушився, але я не збиралася зупинятися. Швидко перебравши в голові всі схованки, я обрала комірчину — там можна схоронитися за ящиком крейди.
— Ти живий, — шепотіла я, притискаючи долоні до щік. Відчувала, як мої вуста розпливаються в такій широкій усмішці, що це радше схоже на гримасу. Піта живий! Але він зрадник. Та, якщо чесно, мені байдуже. Байдуже, що він сказав і для кого, головне, що він здатен говорити...
За мить відчинилися дверцята і хтось увійшов. Гейл. Він умостився поруч, із роз’юшеного носа цебеніла кров.
— Що трапилося? — запитала я.
— Я заступив дорогу Богзу, — відповів він, знизавши плечима. Я спробувала витерти йому ніс рукавом. — Обережно!
Тоді я просто лагідно промокнула кров.
— А хто це?
— Ти його знаєш. Він у Коїн на побігеньках. Хотів тебе зупинити, — з цими словами Гейл відштовхнув мою руку. — Годі! Через тебе я спливу кров’ю.
Тонка цівка і справді розрослася на струмок, тож я припинила спроби надати першу допомогу.
— Ти побився з Богзом?
— Ні, тільки загородив двері, коли він хотів кинутися за тобою. А він влучив мені ліктем у ніс, — пояснив Гейл.
— Тебе, мабуть, покарають, — припустила я.
— Уже покарали, — з цими словами Гейл простягнув руку, і я збентежено витріщилася на його зап’ястя. — Коїн забрала в мене комунікатор.
Я закусила губу, силкуючись не розреготатися. Але ж це така сміхота!
— Мені шкода, солдате Гейл Готорн.
— Не варто шкодувати, солдате Катніс Евердін, — посміхнувся Гейл. — Я все одно почувався дурнем, всюди тягаючи ту штуковину... — (Ми обоє розсміялися). — Гадаю, це означає, що мене понизили в посаді... або й усунули.
Все-таки в Окрузі 13 було й дещо позитивне. Наприклад, до мене повернувся колишній Гейл. Незважаючи на тиск із боку Капітолія, на наше з Пітою фіктивне одруження, ми з Гейлом спромоглися зберегти дружбу. Гейл не нав’язувався: не ліз із поцілунками й не казав про свої почуття. Можливо, через мою хворобу, а може, не хотів тиснути, або просто розумів: це жорстоко щодо Піти, який зараз у руках Капітолія. У всякому разі, у мене знову з’явився друг, з яким я могла поділитися своїми таємницями.
— Хто ці люди? — запитала я.
— Вони такі самі, як ми. От тільки у них було не кілька пластів вугілля, а ядерна зброя, — відповів Гейл.
— А мені хочеться вірити, що Округ 12 за Чорних часів не покинув би соратників напризволяще, — мовила я.