— Твоя правда, — відповів Мессала. — Але тут таке життя.
— Наше щастя, бо що б ми зараз їли на вечерю? — сказав Гейл. — Беріть собі кожен бляшанку консервів.
Дехто з загону завагався, та як іще нам було ділити їжу? Щось я була не в гуморі ділити все на одинадцять частин, беручи до уваги вік, вагу тіла й фізичне навантаження. Я полізла в коробку й дістала якусь тріску в олії, аж тут Піта простягнув мені бляшанку.
— Ось візьми.
Беручи бляшанку, я й не підозрювала, що там. На етикетці було великими літерами написано «Тушкована ягнятина».
На мене накотилися спогади, і я міцно стиснула вуста. Крізь каміння пробивалися важкі краплі дощу, я невміло фліртувала, а у прохолодному повітрі печери плавав аромат моєї улюбленої капітолійської страви... Отже, Піта теж це пам’ятає. Якими щасливими, якими голодними і якими близькими ми були тоді, коли Геймітч прислав нам смаколики!
— Дякую, — я зірвала покришку. — Навіть чорнослив є.
Зігнувши покришку, я скористалася нею як ложкою і вкинула трохи ягнятини до рота. Тепер ще й смак нагадує мені про арену.
Ми саме пустили по колу коробку вишуканого печива з кремом, коли з телевізора знову долинув сигнал. На екрані під звуки гімну з’явився герб Панему. Одна по одній вискакували світлини загиблих — точно так само трибутів на арені сповіщали про смерть їхніх суперників. Спочатку з’явилися чотири фото нашої знімальної групи, потім обличчя Богза, Гейла, Фінея, Піти і наостанок моє. Якщо не рахувати Богза, Капітолій не вшанував своєю увагою жодного солдата з Округу 13. Може, через те, що там не знали нікого з них, а може, вважаючи, що смерть цих людей публіці байдужа. А тоді з’явився президент власною персоною. Він сидів за шикарним столом, за його спиною красувався прапор, а в петлиці виблискувала свіжа біла троянда. Гадаю, останнім часом над ним добряче попрацювали косметологи, бо його губи здавалися ще пухкішими, ніж зазвичай, та й візажистам не варто було його так нарум’янювати.
Снігоу привітав миротворців і подякував за майстерно виконану роботу — за те, що позбавили країну головної загрози — Переспівниці. З моєю смертю президент прогнозував серйозні зміни у перебігу війни, оскільки деморалізовані повстанці лишилися без ватажка. Та й чи була я справжнім ватажком? Радше бідною відлюдькуватою дівчиною, яка трохи вміла стріляти з лука. Не стратегом, не рушієм повстання — просто пересічною людиною, чиє обличчя запам’яталося через блазнювання на Голодних іграх. Однак повстанцям я була необхідна як повітря, адже в дійсності у них немає справжнього ватажка.
Десь далеко, в Окрузі 13, натиснув на кнопку Біпер, бо замість президента Снігоу на екрані з’явилася президент Коїн. Вона представилася Панему й назвалася очільницею повстання, а тоді виголосила цілий панегірик мені. Похвалила дівчину, яка вижила на Скибі, витримала Голодні ігри і зрештою перетворила країну рабів на армію борців за свободу.
— Жива чи мертва, Катніс Евердін назавжди залишиться обличчям нашого повстання. Якщо до вас колись підкрадатимуться сумніви, згадайте про Катніс Евердін, і це додасть вам сил звільнити Панем від гнобителів.
— Я й не уявляла, як багато значу для неї, — мовила я, і на це іронічне зауваження Гейл розсміявся, а всі інші тільки здивовано озирнулися.
На екрані з’явилося моє добряче підрихтоване обличчя. Вигляд я мала чудовий, а на задньому плані навколо мене палало полум’я. Ні підпису. Ні гасла. Моє обличчя — це все, що зараз потрібно повстанцям.
Біпер відключився, бо на екрані знову з’явився неприродно спокійний президент Снігоу. Мабуть, хтось запевняв його, що капітолійський канал добре захищений, тому цей хтось, напевно, сьогодні ввечері розпрощається з життям.
— Завтра вранці, коли ми витягнемо тіло Катніс Евердін із-під завалів, ви побачите справжню Переспівницю. Мертву дівчину, яка не змогла врятувати нікого, навіть себе.
Герб, гімн, кінець трансляції.
— От тільки ви її не знайдете, — мовив Фіней до порожнього екрана, озвучивши те, що було на думці в усіх нас. Часу обмаль. Щойно вони розкопають завали й не знайдуть одинадцять тіл, як одразу здогадаються, що ми втекли.
— Принаймні у нас є фора, — мовила я. І раптом відчула непереборну втому. Мені закортіло лягти на зелену оксамитову канапу й заснути. Закутатися в плед із кролячого хутра й поринути в сон. Натомість я витягнула «Голо» і наполягла, щоб Джексон навчила мене основним командам — здебільшого вводити координати найближчих вулиць, — щоб я могла скористатися приладом без сторонньої допомоги. Коли «Голо» показало наше місцеперебування, у мене тьохнуло серце. Мабуть, ми таки наблизилися до стратегічно важливих об’єктів, тому що кількість «секретів» значно зросла. І як нам рухатися далі, щоб не привернути до себе уваги? Це неможливо. А якщо неможливо, то ми тут застрягли... Вирішивши, що не варто демонструвати зараз свою владу, особливо зважаючи на те, що очі мої дедалі частіше поглядають на зелену канапу, я мовила: