— Ти їв? — запитала я.
Піта похитав головою. Я відкупорила бляшанку рисового супу з куркою і подала йому, залишивши покришку собі — на той раз, якщо він вирішить порізати собі вени абощо. Він сів і одним махом спорожнив бляшанку, навіть не прожувавши як слід. Дно бляшанки зблиснуло, відбивши світло лампочок, і це викликало спогад, який не давав мені спокою з учорашнього дня.
— Піто, коли ти запитав про Дарія і Лавінію, і Богз сказав тобі, що це правда, ти відповів, що так і думав. Тому що спогад був неблискучий. Що ти мав на увазі?
— Ну, я не знаю, як це пояснити, — відгукнувся він. — Спочатку в голові була суцільна плутанина. Тепер я вже у дечому розібрався. Гадаю, схема проста: спогади, які нав’язали мені за допомогою отрути мисливців-убивць, мають дивну властивість — вони блискучі, навіть якісь мерехтливі. Пам’ятаєш, як ми почувалися, коли на арені нас покусали?
— Дерева хиталися. Літали велетенські різнокольорові метелики. Я упала в яму з оранжевими бульбашками, — на якусь мить я замислилася. — Блискучими оранжевими бульбашками.
— Правильно. А от спогади про Дарія і Лавінію зовсім не такі. Не думаю, що тоді мене вже почали накачувати отрутою, — мовив він.
— Що ж, це добре, еге ж? — мовила я. — Якщо ти зможеш розділити справжні й несправжні спогади, зрештою докопаєшся до істини.
— Ага. А якщо у мене виростуть крила, я зможу літати. Тільки у людей не ростуть крила, — мовив він. — Правда чи ні?
— Правда, — відповіла я. — Але людям не потрібні крила для того, щоб вижити.
— Переспівницям потрібні.
Він доїв суп і віддав бляшанку мені.
У флуоресцентному світлі кола під його очима схожі були на синці.
— У нас є ще трохи часу. Тобі слід поспати.
Він слухняно ліг, але очі його невідривно стежили за стрілкою на одному з циферблатів. Моя рука повільно — немов я торкалася пораненого звіра — потягнулася до його чола й відкинула волосся. Піта завмер від мого дотику, але не відсторонився. Тому я й далі ніжно гладила його по голові. Це вперше я добровільно торкнулася його відтоді, як повернулася з арени.
— Ти досі намагаєшся захистити мене. Правда чи ні? — прошепотів він.
— Правда, — відповіла я. І вирішила трохи пояснити. — Ми з тобою так завжди робимо. Намагаємося захистити одне одного.
За хвилину він заснув.
За кілька хвилин до сьомої ми з Полідевком усіх розбудили. Довкола лунало звичне позіхання й зітхання, як завжди, коли люди тільки прокидаються. Однак мої вуха вловили ще дещо. Якесь шипіння. Можливо, то була всього-на-всього пара з труби чи далекий свист потяга...
Шикнувши на загін, я дослухалася. Шипіння таки чулося, але звук був не однорідний і не протяжний. Здавалося, багато-багато людей видихає одні й ті самі слові. Ні, не слова — єдине слово. Яке луною котилося тунелями. Одне слово. Ім’я. Яке повторювалося знову і знову.
— Катніс.
Розділ 4
Ну от і все. Мабуть, Снігоу змусив миротворців копати всю ніч. І почали вони зразу, щойно загасили вогонь. Спочатку знайшли останки Богза, відчули, що на правильному шляху, та коли минуло кілька годин, а більше решток не було, почали щось підозрювати. І зрозуміли, що їх обдурили. А президент Снігоу не любить виставлятися дурнем. І байдуже, вистежили нас по слідах чи просто припустили, що ми під землею, капітолійці все одно здогадалися, де ми, та вжили заходів: мабуть, випустили зграю мутантів, запрограмованих знайти мене.
— Катніс.
Шипіння наближалося. Я напружено вдивлялася в темряву, намагаючись роздивитися джерело звуку. Лук був напоготові, от тільки де мішень?
— Катніс.
Пітині вуста ледве ворушилися, але, без сумніву, з них теж зірвалося моє ім’я. Саме тоді, коли я подумала, що йому стало трохи краще, понадіялася, що скоро до мене повернеться справжній Піта, саме тоді з’явився ще один доказ того, як глибоко проникла отрута Снігоу.
— Катніс.
Піта був запрограмований відгукнутися на це шипіння. Він мав приєднатися до переслідування. Він заметушився. У мене не було вибору. Я націлила стрілу йому в голову. Він нічого не відчує... Раптом він осів на землю, його очі широко розплющилися, він важко дихав.
— Катніс! — обернув він голову до мене, але, здається, не помітив стріли. — Катніс! Тікай!
Я вагалася. Голос у нього був тривожний, але не божевільний.
— Навіщо? Звідки лине цей звук?
— Я не знаю. Я тільки знаю, що це тебе вб’є, — мовив Піта. — Біжи! Забирайся звідси! Хутчій!