Повагавшись мить, я опустила лук. І обернулася до схвильованих облич, які оточили мене.
— Хай що це таке, воно прийшло по мене. Нам саме час розділитися.
— Але наше завдання захистити тебе, — мовила Джексон.
— Ми твій загін, — докинула Кресида.
— Я тебе не покину, — сказав Гейл.
Я обвела поглядом знімальну групу, озброєну камерами й записниками. А тоді глянула на Фінея з двома пістолетами й тризубом. Попросила його віддати один пістолет Кастору. Тоді витягнула холості патрони з Пітиного пістолета, зарядила його справжніми й подала Полідевку. Оскільки у нас із Гейлом були луки, ми віддали свої пістолети Мессалі та Кресиді. Не було часу вчити їх обходитися зі зброєю, ми тільки показали, як знімати з запобіжника і стріляти, але в тісному приміщенні й цього має бути досить. Усе одно це краще, ніж лишитися геть беззахисним. Тепер зброї не було тільки в Піти, але, гадаю, тому, хто шепоче моє ім’я в унісон зі зграєю мутантів, вона ні до чого.
Ми не лишили в кімнаті нічого, хіба що свій запах. Позбутися його ми не могли. Гадаю, саме так ці мутанти й вистежили нас, бо ми не залишали більше жодних слідів. Нюх у мутантів був чудовий, однак там, де ми чалапали по воді у стічних канавах, їм буде важче.
Коли ми вийшли з кімнати, шипіння стало чіткішим. Зараз уже можна було більш-менш визначити місцеперебування мутантів. Це там, звідки ми прийшли, тобто поки що доволі далеко. Мабуть, Снігоу запустив їх під землю неподалік того місця, де знайшли тіло Богза. Теоретично у нас була значна фора, хоча рухалися вони явно швидше за нас. У пам’яті спливли вовкоподібні мутанти на арені під час перших Голодних ігор, мавпи під час Червоної чверті, а ще численні потвори, яких я бачила по телевізору рік у рік, і раптом мені стало цікаво, який вигляд мають сьогоднішні мутанти. Що, на думку Снігоу, злякає мене найдужче?
Ми з Полідевком ще вчора розробили план і обрали шлях просування, й оскільки він вів у протилежний від шипіння бік, я не бачила сенсу його переглядати. Якщо ми рухатимемося швидко, то, можливо, нам вдасться дістатися резиденції Снігоу швидше, ніж ці тварюки нас наздоженуть. Однак поспіх завжди йде в парі з необережністю: не уникнути сплеску води, коли нога втрапляє в калюжу, брязкоту автомата, який випадково вдарився об трубу, моїх власних занадто голосних наказів...
Три квартали ми здолали по стічних канавах, потім опинилися на занедбаній колії, й тут до нас долинули зойки. Приглушені, гортанні. Вони відлунювали від кам’яних стін.
— Авокси, — мовив Піта одразу ж. — Так лементував Дарій, коли його катували.
— Мабуть, трапилися на шляху мутантів, — сказала Кресида.
— Отже, мутантів цікавить не тільки Катніс, — зауважила Ліг 1.
— Мабуть, вони вбивають усіх на своєму шляху. Просто вони не зупиняться, поки не вб’ють її, — мовив Гейл. Він стільки годин провів із Біпером, вивчаючи різновиди зброї, що, швидше за все, не помилявся.
Ну от знову. Через мене помирають люди. Друзі, союзники, незнайомці — всі вони прощаються з життям через Переспівницю.
— Дозвольте мені відколотися від вас. Мутанти підуть за мною. Я передам «Голо» Джексон. Ви можете виконати завдання і без мене.
— Ніхто на таке не погодиться! — гаряче вигукнула Джексон.
— Ми тільки марнуємо час! — додав Фіней.
— Чуєте, — прошепотів Піта.
Зойки вщухли, і знову долинуло моє ім’я. Близько, надто близько. Воно лунало просто за нашими спинами.
— Катніс.
Я штовхнула Полідевка в плече, і ми побігли. Проблема полягала в тому, що ми збиралися спуститися ще нижче, однак тепер нам довелося відмовитися від цього задуму. Добігши до сходів, що вели вниз, ми з Полідевком схилилися над «Голо», шукаючи інший шлях, і тут я почала душитися.
— Протигази! — наказала Джексон.
Не було потреби в протигазах. Усі ми дихали одним і тим самим повітрям, а я єдина не могла відсапатися, бо тільки мені був знайомий цей запах. Він піднімався знизу, зі сходової клітки, перебиваючи всі інші запахи. Троянди. Я затремтіла.
Я смикнулася назад, подалі від запаху, і вискочила в «транзит». Широкі бруковані вулиці в пастельних тонах — точна копія тих, що на поверхні, тільки замість будинків — білі кам’яні стіни. Дороги достатньо широкі — вантажівки з легкістю могли доставляти товари цими тунелями, не створюючи заторів на вулицях Капітолія. Однак зараз тут не було нікого, крім нас. Витягнувши лук, я поцілила в один із «секретів» вибуховою стрілою, знешкодивши гніздо м’ясоїдних щурів. А тоді вискочила на наступне перехрестя. Я знала, що досить зробити один необачний крок — і земля під ногами провалиться і всі ми опинимося в невідомій пастці під назвою «м’ясорубка». Я гукнула до інших, щоб трималися ближче мене: я планувала ковзнути за ріг і тоді детонувати «м’ясорубку», однак ми наскочили на ще один не позначений на карті «секрет».