Прокинувшись, я подумала: я ще зможу засинати сама, чи тепер мені завжди потрібна буде доза снодійного? Я раділа з того, що мені наступні кілька днів заборонили розмовляти, бо мені не було чого сказати. І не хотілося нічого робити. Власне, я була зразковим пацієнтом, а мою апатичність сприймали як добровільну покору волі лікарів. Мені навіть плакати не хотілося. Перед очима стояло обличчя Снігоу, а внутрішній голос шепотів: «Я вас уб’ю».
Мама з Прим по черзі сиділи біля мене, умовляючи з’їсти бодай щось. Час від часу приходив хтось і приносив мені свіжі новини про Піту та його стан. З Пітиного тіла вже вийшло чимало отрути мисливців-убивць. За ним доглядали тільки незнайомці, вихідці з Округу 13: до Піти не підпускали жодного мешканця Округу 12 чи Капітолія, щоб не ворушити небезпечних спогадів. Команда спеціалістів із ранку до ночі працювала над тим, щоб допомогти Піті одужати.
Гейлові заборонили мене навідувати: через ушкодження плеча йому прописали постільний режим. Однак на третю ніч мого перебування в лікарні, коли світло згасло і оголосили сонну годину, він непомітно проник у мою палату. Не мовивши і слова, він тільки ніжно провів кінчиками пальців по синцях на моїй шиї, поцілував мене в чоло і зник.
Наступного ранку мене виписали й наказали не рухатися й не говорити без потреби. Оскільки на руці у мене не було розкладу, я безцільно блукала коридорами, чекаючи, поки Прим звільниться від своїх обов’язків у лікарні й покаже мені нашу нову кімнату. 2212. Ідентичну попередній, от тільки без віконечка.
Тепер Денді діставав щоденний пайок, а ще. він отримав коробку з піском — вона стояла під умивальником. Коли Прим почала вкладати мене в ліжко, він вистрибнув на подушку, вимагаючи уваги. Прим узяла його на руки, але вся її увага була зосереджена на мені.
— Катніс, я знаю, тобі важко через те, що сталося з Пітою. Але не забувай: Снігоу мучив його кілька тижнів, а у нас він тільки декілька днів. Є шанс, що колишній Піта, той, який так міцно тебе кохав, нікуди не зник. Він намагається пробитися до тебе. Ще зарано здаватися.
Поглянувши на сестру, я зловила себе на думці про те, що Прим успадкувала в нашій родині все найкраще: мамині золоті руки, батькову поміркованість і мою войовничість. Було в ній і щось абсолютно унікальне, притаманне тільки їй: вміння вирізняти в хаосі життя, що там і до чого... Невже вона має рацію? Невже є шанс, що Піта не зовсім утрачений?
— Мені час повертатися в лікарню, — мовила Прим і поклала Денді на ліжко поруч зі мною. — Складіть одне одному компанію, гаразд?
Денді, голосно нявкаючи, зіскочив із ліжка й кинувся до дверей. Хіба ми можемо скласти одне одному компанію? Секунд за тридцять я збагнула, що здурію в цій клітці, й покинула Денді самого. Дорогою я кілька разів заблукала, однак зрештою дісталася Штабу оборони. Хай хто мені траплявся, всі витріщалися на мої синці, тому я зловила себе на тому, що втягую голову в плечі й напинаю комір сорочки аж до вух.
Мабуть, сьогодні вранці Гейла також виписали з лікарні, бо я натрапила на нього в одній із лабораторій. Вони з Біпером із головою поринули в якісь папери, креслили щось, обчислювали. Увесь стіл і підлога були всіяні аркушами з кресленнями, так само як і стіни, і всі екрани комп’ютерів. На одному з них я впізнала Гейлове складне сильце.
— Що це? — запитала я хрипким голосом, відірвавши їх від роботи.
— Катніс, ти нас викрила! — мовив Біпер весело.
— Що таке? Невже це таємниця?
Я знала, що Гейл часто навідується до Біпера і що вони проводять багато часу разом, але гадала, що вони вовтузяться з луками й іншою зброєю.
— Не зовсім. Просто я відчуваю провину, що краду в тебе Гейла, — зізнався Біпер.
Оскільки в Окрузі 13 я переважно почувалася дезорієнтованою, постійно хвилювалася, гнівалася й була зайнята: мене переодягали, підфарбовували чи лікували, — я й не помічала відсутності Гейла. Та й ніде правди діти — останнім часом наші стосунки було важко назвати гармонійними. Але нехай Біпер думає, що завинив переді мною.
— Сподіваюся, ви не гаєте часу.
— Іди-но сюди й поглянь сама, — сказав Біпер і поманив мене до комп’ютера.
Ось що вони робили: використовуючи Гейлові пастки як прообраз, створювали зброю проти людей. Здебільшого бомби. Основну увагу звертали не на механіку, а на психологію. Розставити міни так, щоб не залишилося шансу на виживання. Перекрити доступ до води та їжі. Злякати диких тварин, щоб ті кинулися навтьоки й спричинили ще серйозніші руйнування. Поставити під загрозу життя дітей, щоб дістатися справжньої цілі — батьків. Заманити жертву в начебто безпечне місце, де на неї чигатиме смерть. Гейл із Біпером мислили тверезо: вони брали не силою, а тиснули на людські почуття. Наприклад, на співчуття. Уявіть, що вибухнула бомба. Неушкоджені кидаються на допомогу пораненим, аж тут вибухає друга бомба і знищує всіх без винятку.
— Це переходить усі межі, — мовила я. — Гра без правил? — (Обоє витріщилися на мене — Біпер із сумнівом, а Гейл вороже). — Схоже, і справді не існує правил, коли йдеться про людську жорстокість.
— Чого ж? Правила існують. Ми з Біпером дотримуємося таких самих правил, як президент Снігоу, коли накачував Піту, — огризнувся Гейл.
Жорстоко, однак правда. Я вирішила не коментувати і просто вилетіла з кімнати: ще хвилина — і я зірвуся. Не встигла я вийти зі Штабу оборони, як наштовхнулася на Геймітча.
— Ходімо, — зронив він. — Ти потрібна в лікарні.
— Для чого? — запитала я.
— Лікарі хочуть випробувати дещо на Піті, — відповів він. — Підіслати до нього найменш небезпечну людину з Округу 12. Когось, із ким Піта провів дитинство, але ця людина не повинна мати нічого спільного з тобою. Зараз лікарі саме обирають кандидатуру.
Я знала, що це нелегке завдання, адже більшість тих, із ким Піта провів дитинство, були з міста, а майже нікому з його мешканців не вдалося врятуватися з полум’я. Коли ми прийшли до лікарняної палати, яку тепер перетворили на якийсь лікарський штаб, я побачила її: вона сиділа поруч із Плутархом і, як завжди, усміхалася. Деллі Картрайт. Вона всім дарувала таку усмішку.
— Катніс! — вигукнула вона.
— Привіт, Деллі, — привіталась я. Від когось я чула, що вони з молодшим братом вижили. Її батькам (вони були власниками взуттєвої крамнички) пощастило менше. В сірому однострої Округу 13 Деллі здавалася старшою. Її пшеничне волосся було зібране в косу, хоча раніше вона завжди носила кучері. Деллі схудла, однак їй личило — вона була чи не єдина з Округу 12, хто міг похвалитися кількома зайвими грамами. А тутешнє дієтичне харчування, стрес, горе через втрату батьків — все це, без сумніву, позначилося на ній.
— Як у тебе справи? — запитала я.
— Багато чого змінилося, — її очі наповнилися сльозами. — Але тут, в Окрузі 13, до нас так добре ставляться, правда ж?
Деллі казала це щиро. Вона завжди любила людей. Усіх людей, а не тільки купку обраних.
— Так, тут (хочуть, щоб ми почувалися затишно, — мовила я. Непогана нейтральна відповідь. — Тебе обрали для побачення з Пітою?
— Гадаю, що так. Бідолашний Піта! І ти. Я ніколи не зрозумію вчинків Капітолія, — сказала вона.
— Може, краще й не намагатися, — мовила я їй.
— Деллі знає Піту давно, — сказав Плутарх.
— О так! — обличчя Деллі виясніло. — Ми змалечку гралися разом. Я казала всім, що він мій брат.
— Ну, як тобі ідея? — запитав мене Геймітч. — Щось може збудити спогади про тебе?
— Всі ми навчалися в одному класі. Але ніколи не спілкувалися, — сказала я.
— Катніс завжди була особлива, я не могла й мріяти про те, щоб заговорити до неї, — мовила Деллі. — Вона так вправно полювала й торгувала на Горні! Всі її поважали.
Ми з Геймітчем воднораз зиркнули на неї — перевірити, чи вона бува не жартує. Якщо вірити словам Деллі, то в мене було мало друзів через те, що мене побоювалися через мою винятковість. Це неправда. У мене було мало друзів, бо я не надто дружелюбна. Однак це ж Деллі, вона вважає, що всі люди чудові.