Знімальна група збиралася трохи загострити ситуацію спецефектами — димовими шашками і гуркотом кулеметних черг. Ми вдягнули повне спорядження, так ніби вирушали на передову. Нам дозволили взяти з собою всю наявну зброю, і Богз навіть видав пістолет Піті, підкресливши, правда, що заряджений він холостими патронами.
Піта тільки знизав плечима.
— З мене і так стрілок кепський.
Здавалося, всю його увагу поглинув Полідевк. Піта стежив за ним так невідривно, що всі розхвилювалися. Аж раптом Піта стрепенувся, мов розгадав загадку, і схвильовано забубонів:
— Ти авокс, так? Це видно з того, як ти ковтаєш. У в’язниці зі мною сиділо двоє авоксів — Дарій і Лавінія, однак наглядачі здебільшого кликали їх рудими. Вони прислуговували нам у Тренувальному центрі, тому їх і заарештували. Їх закатували до смерті в мене на очах.
Дівчині пощастило: незначний прорахунок, надто сильна напруга — і в неї вмить зупинилося серце. А хлопця мучили кілька днів. Били, різали на шматки. Не припиняли допитів, знаючи, що він не зможе нічого сказати — він просто жахливо мукав. Ви ж розумієте, від нього й не сподівалися нічого довідатися. Просто хотіли, щоб я це бачив.
Піта обвів поглядом наші шоковані обличчя, чекаючи реакції. А коли ніхто з нас не озвався, він запитав:
— Правда чи ні?
Ніхто не відповів, і від цього Піта ще дужче засмутився.
— Правда чи ні? — не вгавав він.
— Правда, — мовив Богз. — Наскільки я знаю... правда.
Піта знизав плечима.
— Так я і думав. Ці спогади якісь такі... неблискучі.
І він відділився від гурту, бурмочучи щось про пальці.
Прихилившись до Гейла, я притулилася чолом до того місця в його спорядженні, де мали бути груди, а він ніжно обійняв мене за плечі. Нарешті ми дізналися ім’я дівчини, яку полонили в нашому лісі в Окрузі 12, і долю миротворця, який заступився за Гейла. Невеселі спогади: ці двоє загинули через мене. Я додала їх до свого особистого списку жертв — відкривався він убитими ще з арени, а тепер налічував тисячі пунктів. Та коли я підвела погляд, збагнула, що Гейл дещо інакшої думки. В його очах ясно читалося, що знищенням однієї гори, руйнуванням одного міста він не збирається обмежуватися. З його очей дивилася смерть.
Приголомшені Пітиною розповіддю, ми промчали вулицями, вкритими битим склом, аж поки не дісталися місця призначення — кварталу, який ми мали захопити. Маленька, однак реальна ціль. Тут ми обступили Богза, щоб востаннє вивчити голограму вулиці. Кулемет мав ховатися десь понад дашком одного з помешкань, приблизно на третині дороги до цілі. З вогнепальної зброї, мабуть, «секрет» можна буде активувати. Пастка з тенетами — в самому кінці вулиці, майже на розі. А це означає, що комусь доведеться наблизитися, щоб спрацював датчик, який реагує на людське тіло. Добровольців було багато: зголосилися всі, окрім Піти, який, здається, взагалі не розумів, що відбувається. Звісно, мене не обрали. Натомість відрядили мене до Мессали, який мав зробити мені непоказний макіяж для зйомок крупним планом.
Загін під командуванням Богза зайняв позиції, але нам довелося ще трохи зачекати: Кресида мала розмістити знімальну групу. Поставили їх ліворуч од нас, Кастора попереду, а Полідевка трохи позаду, щоб бува вони самі не потрапили в кадр один до одного. Мессала, щоб створити потрібну атмосферу, кинув кілька димових шашок. Оскільки нас мали знімати під час виконання справжнього завдання, я саме збиралася запитати, чиї накази мені виконувати — командира чи режисера, аж тут Кресида гукнула:
— Мотор!
Ми повільно просувалися задимленою вулицею, як робили це на тренуванні. Кожен повинен був поцілити щонайменше один ряд вікон, а Гейлові доручили справжню ціль. Коли він влучив у «секрет» із кулеметом, ми залягли — хто вскочив у якісь двері, хто припав до вишуканої оранжево-рожевої бруківки, — а над нашими головами засвистіли десятки куль. За деякий час Богз наказав рухатися далі.
Та не встигли ми підвестися, як нас зупинила Кресида, бо їй потрібні були кадри крупним планом. Ми по черзі повторили всю сцену: падали на землю, кривилися, пірнали у ніші й вибоїни у стінах. Старалися триматися серйозно, хоча насправді було трохи смішно. Особливо коли з’ясувалося, що я не найгірша акторка в команді. Ми всі так щиро реготали з Мітчела, який намагався зобразити відчай, шкірячи зуби й роздуваючи ніздрі, що Богз був змушений на нас нагримати.
— Візьміть себе в руки, загін 451, — мовив він рішуче.
Однак Богз сам насилу стримував посмішку, перевіряючи на «Голо» наступний «секрет». Довкола клубочився дим, і Богз намагався підставити руку з приладом під світло. Повернувшись до нас обличчям, він зробив крок назад — на оранжеву бруківку. І наступив на міну, яка відірвала йому обидві ноги.
РОЗДІЛ 2
Все сталося миттєво, мов луснуло кольорове скло, оголюючи жорстоку реальність. Сміх змінився зойком, бруківку заляпали бризки крові, справжній дим затьмарив спецефекти.
Пролунав другий вибух, розітнувши повітря. У мене задзвеніло у вухах. Я не могла зрозуміти, звідки він долинув.
Я першою кинулася до Богза, спробувала з’ясувати, що з ним, де його ноги, тоді почала шукати джгут, щоб зупинити кровотечу. Мене відштовхнув Гомс і розклав на землі аптечку. Богз уп’явся рукою в моє зап’ястя. Його обличчя, сіре від попелу та близької смерті, немов віддалялося від мене. Однак те, що він сказав, пролунало як наказ:
— «Голо».
«Голо». Я заметушилася, почала нишпорити поміж залитих кров’ю уламків бруківки, здригаючись щоразу, коли натрапляла на шматки ще теплої плоті. Прилад знайшовся на сходах, поряд із Богзовим черевиком. Я витягнула його, витерла голими руками й повернула командиру.
Гомс наклав на стегно Богза товсту пов’язку, однак вона миттю наскрізь просякла кров’ю. На другій нозі трохи вище коліна Гомс намагався накласти джгут. Решта бійців загону оточили нас, щоб захистити від можливої атаки. Фіней силкувався привести до тями Мессалу, якого ударною хвилею кинуло об стіну. Джексон гукала щось у рацію, безуспішно намагаючись сповістити в табір, що нам потрібні лікарі. Однак я бачила, що вже запізно. Змалечку я спостерігала за тим, як лікує мама, тому й знала: після такої втрати крові годі сподіватися на одужання.
Стоячи навколішках біля Богза, я готувалася виконати роль, як у випадку з Рутою і з морфліністкою з Округу 6: потримати його за руку, стати тим, хто проведе його в інше життя. Однак обидві Богзові руки були зайняті — він клацав щось на «Голо». Віддавав накази, час від часу притискаючи до екрана великий палець, щоб підтвердити наказ власним відбитком; а тоді вимовляв кілька літер і цифр, мабуть, для остаточного підтвердження. Аж раптом «Голо» спалахнуло зеленим світлом і осяяло Богзове обличчя. Богз мовив:
— Командувати не можу. Передаю всі повноваження солдату загону 451 Катніс Евердін, — він розвернув «Голо» до мене. — Назви своє ім’я.
— Катніс Евердін, — мовила я в зелений екран.
І раптом потрапила в пастку його зеленого світла. Не могла рухатися, навіть кліпати, а перед очима пролітали якісь картинки. Мене сканують? Записують? Осліплюють? Нарешті мене відпустило, і я потрусила головою.
— Що це було?
— Готуємося до відступу! — гукнула Джексон.
Фіней загорлав щось у відповідь, тицяючи рукою туди, звідки ми прийшли. З-під землі били гейзери якоїсь чорної олії, здіймаючись над будинками й утворюючи непроникну чорну стіну. Було важко сказати, рідина це чи газ, штучне воно чи природне. Однак стовідсотково смертоносне. Отже, назад дороги не було.
Долинули гучні постріли: Гейл і Ліг 1 почали прокладати шлях у другий кінець кварталу. Я не знала, що вони роблять, поки не вибухнула ще одна бомба, метрів за десять від нас. Вона залишила в землі величезну вирву. І тільки тоді я збагнула, що таким чином Гейл і Ліг 1 намагаються виявити міни. Ми з Гомсом підняли Богза й потягнули його за Гейлом. Богз зойкав од болю, треба було зупинитися й пошукати якусь дошку, щоб використати її як ноші, однак над будівлями здіймалася чорнота; вона котилася на нас, мов хвилі, поглинаючи все на своєму шляху.