— От тільки ви її не знайдете, — мовив Фіней до порожнього екрана, озвучивши те, що було на думці в усіх нас. Часу обмаль. Щойно вони розкопають завали й не знайдуть одинадцять тіл, як одразу здогадаються, що ми втекли.
— Принаймні у нас є фора, — мовила я. І раптом відчула непереборну втому. Мені закортіло лягти на зелену оксамитову канапу й заснути. Закутатися в плед із кролячого хутра й поринути в сон. Натомість я витягнула «Голо» і наполягла, щоб Джексон навчила мене основним командам — здебільшого вводити координати найближчих вулиць, — щоб я могла скористатися приладом без сторонньої допомоги. Коли «Голо» показало наше місцеперебування, у мене тьохнуло серце. Мабуть, ми таки наблизилися до стратегічно важливих об’єктів, тому що кількість «секретів» значно зросла. І як нам рухатися далі, щоб не привернути!до себе уваги? Це неможливо. А якщо неможливо, то ми тут застрягли... Вирішивши, що не варто демонструвати зараз свою владу, особливо зважаючи на те, що очі мої дедалі частіше поглядають на зелену канапу, я мовила:
— Є якісь ідеї?
— Давайте повикреслюємо негодящі варіанти, — запропонував Фіней. — Наприклад, на вулицю виходити не можна.
— На дахи вилазити також, — сказала Ліг 1.
— Можливо, є шанс відступити. Повернутися туди, звідки прийшли, — мовив Гомс. — Але це означатиме, що ми провалили завдання.
Мене почали гризти докори сумління, адже завдання я вигадала.
— Ніхто не очікував, що ви всі приєднаєтеся до мене. Вам просто не пощастило — ви опинилися не в тому місці й не в той час.
— Тепер це не має значення. Ми з тобою, — мовила Джексон. — Підіб’ємо підсумок: тут ми зостатися не можемо. Рухатися далі не можемо. На землі пересуватися не можемо. Залишається єдиний вихід.
— Підземелля, — мовив Гейл.
Підземелля. Як я їх ненавиджу! Шахти, тунелі, Округ 13. Підземелля, де я страшенно боюся померти, хоча це й дурість, адже щойно я помру на поверхні, як мене одразу ж поховають під землею.
«Голо» показувало не тільки вулиці й наземні «секрети», але й підземелля також. Під землею прямі вулиці перетиналися безліччю складних перехрещених тунелів. Однак «секретів» було значно менше.
За два помешкання від нас довга вертикальна труба з’єднувала будинок із тунелями. Щоб дістатися того помешкання, слід протиснутися крізь службову шахту, яка простягається вздовж усього будинку. А потрапити в неї можна крізь люк у комірчині на другому поверсі.
— Гаразд, давайте приберемо, щоб вигляд був такий, ніби нас тут і не було, — мовила я. Ми знищили всі сліди свого перебування — викинули порожні бляшанки від консервів у сміттєпровід, а повні забрали з собою, поперевертали просяклі кров’ю подушки на канапі, витерли з підлоги сліди гелю. Полагодити замок на вхідних дверях не вдалося, але ми замкнули їх на засув, щоб не відчинялись од вітру.
Нарешті лишилося тільки вмовити Піту. А він усівся на синій канапі, відмовляючись іти з нами.
— Я не піду. Я або викрию вас, або когось пораню.
— Без нас ти потрапиш у руки Снігоу, — сказав Фіней.
— Тоді залиште мені пігулку. У крайньому разі я її ковтну, — мовив Піта.
— Цей варіант не обговорюється. Ходімо, — звеліла Джексон.
— А то що? Пристрелите мене? — вигукнув Піта.
— Вирубаємо тебе й потягнемо за собою силоміць, — мовив Гомс. — А це сповільнить наше пересування й наразить на зайву небезпеку.
— Припиніть вдавати шляхетних! Мені байдуже — жити чи вмерти! — вигукнув він і обернувся до мене з благальним виразом на обличчі. — Катніс, будь ласка. Хіба не видно, що я так далі не можу?
Біда була в тому, що це таки було очевидно. Та чому я не могла просто його відпустити? Дати йому пігулку чи натиснути на гачок? Тому що Піта був мені не байдужий, а ще я не могла дозволити президентові Снігоу перемогти. Невже Піта став заручником у моїх власних Іграх? Це низько з мого боку, але я не можу нічого з собою вдіяти. Якщо це так, то великодушніше просто вбити Піту. Однак, на краще це чи на гірше, мною керувала не великодушність.
— Ми марнуємо час. Ти підеш добровільно чи нам тебе вирубати?
Кілька хвилин Піта сидів, заховавши обличчя в долонях, а тоді підвівся.
— Знімати кайданки? — запитала Ліг 1.
— Ні! — скрикнув Піта, притискаючи руки до грудей.
— Ні, — підтвердила я. — Однак нехай ключ буде в мене.
Джексон передала мені ключ, не промовивши й слова. Я заховала його у кишеню штанів, де він дзенькнув об перлину.
Коли Гомс відчинив маленький люк, що вів у шахту, у нас виникла ще одна проблема. Кастор і Полідевк не могли пропхати в отвір свою апаратуру, тому довелося її залишити, а з собою взяти міні-камери завбільшки з взуттєву коробку. Мессала ніяк не міг придумати, де б заховати апаратуру, тому довелося просто кинути її в комірчині. Мені не хотілося лишати по собі такий явний слід, однак виходу не було.
Навіть по одному, тримаючи наплічники в руках, лізти було все одно важко. Проминувши одне помешкання, ми вилізли в наступному. Тут на дверях, за якими мала би бути ванна кімната, було написано «Службове приміщення». А за дверима — потрібна нам труба.
Побачивши важкий овальний люк, Мессала насупився.
— Ось чому ніхто не хоче центральне помешкання! Тут і вдень, і вночі вештаються робітники і немає другої ванни. Але орендна плата відчутно нижча... — А тоді, помітивши збентеження на обличчі Фінея, він мовив: — Не зважайте.
Люк відчинився без зайвих клопотів. Залізна драбина була широка та зручна, тому ми легко спустилися в підземелля міста. Скупчившись біля підніжжя драбини, ми трохи почекали, поки очі звикнуть до тьмяного світла, а легені — до випарів хімікатів, смороду каналізації і плісняви.
Полідевк, блідий і спітнілий, вхопився за зап’ястя Кастора, так наче без братової підтримки просто впав би.
— Брат, коли став авоксом, працював у підземеллі, — мовив Кастор. Ну звісно. Кого, як не авоксів, змушували працювати у цих темних смердючих тунелях, оздоблених «секретами»? — П’ять років ми збирали гроші, щоб купити йому право піднятися на поверхню. За цей час він жодного разу не бачив сонця.
За інших обставин, не у такий жахливий день, хтось обов’язково знайшов би втішні слова. Але зараз ми стояли мовчки, не в змозі нічого вичавити.
Зрештою до Полідевка обернувся Піта.
— Виходить, ви в нашому загоні найцінніший солдат.
Кастор засміявся, і навіть Полідевк скупо всміхнувся.
Ми вже здолали половину першого тунелю, коли я нарешті втямила, що здивувало мене в цій короткій розмові. Піта поводився, як колись: це ж саме він, коли всі мовчали, завжди міг знайти влучні слова. Іронічні, підбадьорливі, іноді кумедні, однак у жодному разі не образливі. Я озирнулася — він стомлено плентався під пильним оком своїх наглядачів, Гейла та Джексон, потупивши очі та згорбившись. Знову пригнічений. Але ж на мить повернувся колишній Піта!
Піта не помилився. Полідевк вартував десятьох «Голо». З одного боку, в підземеллі була мережа широких тунелів, яка точно повторювала розташування наземних вулиць. Звалася вона «транзит», оскільки головним призначенням цієї мережі була доставка вантажів по місту. Протягом дня майже всі «секрети» тут були деактивовані, тоді як уночі підземелля перетворювалося на мінне поле. Однак були ще й сотні вужчих проходів, сміттєвих шахт, залізничних тунелів, дренажних труб, які формували багаторівневі лабіринти. Полідевку були відомі такі деталі, які будь-якого новачка загнали б у глухий кут. Наприклад, у яких відгалуженнях слід одягати протигаз або де можна натрапити на щурів завбільшки з бобра. Він попередив нас про стічні води, які час від часу витікали з колекторів, попередив про перезмінку авоксів, навмисне вів нас вогкими темними тунелями, щоб уникнути зустрічі з товарними потягами, які пересувалися майже нечутно. А головне, він знав розташування всіх відеокамер. У цьому похмурому місці їх було негусто, найбільше їх зосереджувалося в «транзиті». Однак ми все одно старалися уникати об’єктивів.
Завдяки Полідевкові ми зекономили час — чимало часу, особливо в порівнянні з нашою наземною мандрівкою. Але годин за шість на нас накотила втома. Була третя ночі, і я вирішила, що в нас у запасі є ще кілька годин, поки відсутність наших решток під завалами не стане очевидною. Та й обшукати потрібно цілий квартал: а раптом ми намагалися втекти, наприклад, через шахту? Тільки тоді почнеться справжнє полювання.