Час збігав невпинно, але я все-таки затрималася на хвильку, щоб поновити запаси харчів і прихопити аптечку.
— Тримаємося разом, — мовила я на порозі.
А тоді ми вийшли прямісінько на вулицю. Сипав дрібненький сніжок. Схвильований натовп зі своїм смішним капітолійським акцентом гудів про повстанців, про голод і про мене. Ми перейшли через дорогу, минули кілька будинків. І щойно завернули за ріг, як побачили, що назустріч нам прямує зо три дюжини миротворців. Відскочивши вбік, щоб звільнити їм шлях, як робили всі капітолійці, ми зачекали, поки відновиться звична метушня натовпу, і тільки тоді рушили далі.
— Кресидо, — прошепотіла я. — Куди далі?
— Я думаю, — мовила вона.
Ми проминули ще один квартал, і тут завили сирени. Крізь вікно одного з помешкань видно було телевізор: передавали екстрений випуск новин, і на екрані одне по одному з’являлися наші обличчя. Миротворці досі не з’ясували, хто саме загинув, тому що серед світлин були Кастор і Фіней. Скоро кожен перехожий буде для нас небезпечніший, ніж миротворець.
— Кресидо!
— Є одне місце. Не ідеальне, звісно. Але можемо спробувати, — мовила вона.
Простуючи за нею, ми здолали ще кілька кварталів, а тоді крізь браму зайшли в якусь приватну резиденцію. Але виявилося, що ми просто зрізали кут, бо за кілька хвилин ми знову пройшли крізь браму й опинилися на маленькій вуличці, яка з’єднувала два проспекти. Тут розташувалися дві непоказні крамнички: вживаних речей і біжутерії. На вулиці я помітила всього кількох людей, але їм було байдуже до нас. Кресида почала пояснювати високим голосом, як важливо до холодів устигнути придбати шуби.
— Ви ще не бачили цін! Повірте, тут усе вдвічі дешевше, ніж на проспекті!
Ми зупинилися біля непоказної вітрини з манекенами у хутряних виробах. Здавалося, що крамниця на замку, але Кресида безцеремонно відчинила двері, від чого задзеленчали маленькі дзвіночки. Всередині малесенького похмурого приміщення, заставленого крамом, висів запах шкіри. Мабуть, торгівля йшла не дуже, адже ми були єдиними покупцями. Кресида рушила прямісінько до згорбленої фігури, яка сиділа в глибині крамниці. Я не відставала, по дорозі перебираючи пальцями м’яке хутро.
За прилавком сиділа дивовижна істота — такого я ще в житті не бачила. Це був яскравий взірець того, що не всі пластичні операції закінчуються добре. Гадаю, що навіть у Капітолії таке обличчя не вважали привабливим. Шкіра була напнута до межі й укрита татуюваннями — чорними й золотими смугами. Ніс був настільки плаский, що взагалі виникали сумніви, чи він там є. Я вже бачила у жителів Капітолія котячі вуса, але ж не такі довгі! На нас дивилася карикатурна котяча морда.
Кресида зняла перуку, щоб продемонструвати свою виноградну лозу.
— Тигріс, — мовила вона, — нам потрібна допомога.
Тигріс. Десь я вже чула це ім’я. Згадала! В одних із перших Голодних ігор показували молодшу й не таку екстравагантну копію цієї жінки. Гадаю, вона стиліст. Не пам’ятаю, від якого округу. Точно не від Округу 12. Напевно, вона зробила забагато операцій, і бридка зовнішність поклала край її кар’єрі.
Значить, ось де опиняються стилісти, коли стають непотрібні! У крихітних крамничках, де й доживають віку. Подалі від людей.
Я роздивлялася її обличчя. Цікаво, батьки назвали її Тигріс, цим і надихнувши на таке перетворення, чи вона сама обрала стиль, а тоді змінила ім’я, щоб личило до її котячих смужок?
— Плутарх сказав, що тобі можна довіряти, — додала Кресида.
Чудово, ця жінка ще й з людей Плутарха! Якщо вона не здасть нас Капітолію, то зможе повідомити Плутарха, а отже, й Коїн про наше місцеперебування. Ні, крамниця Тигріс — точно не ідеальне місце, але іншого в нас не було. Та й чи захоче Тигріс допомогти нам? Її погляд блукав між стареньким телевізором на прилавку й нашими обличчями, так ніби вона силкувалася нас пригадати. Щоб допомогти їй, я зняла шарф і перуку та ступила крок уперед, щоб світло екрана упало на мене.
Тигріс загарчала — точно як Денді, зіскочила з крісла та зникла за довгими рядами хутра. Щось цокнуло й ковзнуло, а тоді Тигріс помахала рукою, поманивши нас за собою. Кресида поглянула на мене, ніби запитуючи: «Ти впевнена?» Та хіба у нас був вибір? Якщо повернемося на вулицю, нас чекає полон або смерть. Відкинувши хутро, я побачила, що Тигріс відсунула одну з панелей внизу стіни. В отворі виднілися кам’яні сходи. Тигріс жестом запросила нас усередину.
Все довкола кричало: «Пастка!» В якусь мить я запанікувала й обернулася до Тигріс, силкуючись упіймати погляд її жовтуватих очей. Чому вона нам допомагає? Вона не Цинна, який був готовий пожертвувати собою заради інших. Ця жінка — втілення капітолійської обмеженості. Вона була зіркою Голодних ігор, аж поки... аж поки не перестала нею бути. Може, це воно і є? Гіркота? Ненависть? Помста? Власне, ця думка трохи мене заспокоїла. Жага помсти може жити в людині довго й горіти палко. Особливо якщо кожен погляд у дзеркало підживлює її.
— Снігоу викинув вас з Ігор? — запитала я. Тигріс нарешті глянула на мене. Мабуть, зараз її невидимий тигрячий хвіст невдоволено сіпнувся. — Бо ви ж знаєте, я збираюся його вбити.
Її уста розтягнулися, і я сприйняла це за посмішку. Переконавшись, що Тигріс не зовсім божевільна, я рушила вниз.
На півдорозі я наскочила на ланцюг — зачепила його, і сховок освітила флуоресцентна лампа. Це був крихітний підвальчик без вікон і дверей. З низькою стелею, але широкий. Мабуть, прохід між двома справжніми підвалами під помешканнями. Про існування цього місця майже неможливо здогадатися, хіба якщо зробити точні виміри. Підвал був холодний і вогкий, устелений безліччю шкур, які вже роками не бачили сонця. Якщо Тигріс не здасть нас, то сумніваюся, що тут нас хтось знайде. Коли я дісталася бетонної підлоги, мої товариші уже спускалися сходами. Панель ковзнула назад. Я чула, як зарипіли коліщата: до стіни підкотився вішак із хутром. Тигріс повернулася до свого крісла за прилавком. Її крамничка проковтнула нас.
І саме вчасно, бо Гейл уже ледве тримався на ногах. Ми зробили зі шкур ложе, зняли з Гейла усю зброю і вклали його на спину. В іншому кінці підвалу був кран, на землі кругла решітка — стік. Я покрутила кран, і у відповідь почулося шипіння, порскання, й нарешті полилася іржава вода, яка, втім, за кілька хвилин очистилася. Ми промили Гейлові рану на шиї, і стало ясно, що бинтів тут замало. Треба зашивати. В аптечці була голка та стерильна нитка, однак серед нас не було медиків. Мені спало на думку, що з цим найкраще впоралася б Тигріс. Вона ж стиліст, тому повинна знати, як працювати голкою. Але тоді в крамниці нікого не залишиться, та й вона уже й так багато для нас зробила. І я змирилася з тим, що сама найбільше пасую для цієї роботи, зціпила зуби й наклала шов — кілька нерівних стібків. Краси він не додасть, зате допоможе. Змастивши його антисептиком, я замотала рану бинтом. Дала Гейлові трохи знеболювального.
— Тепер спи. Тут ми в безпеці, — мовила я до Гейла. Він миттю заснув.
Поки Кресида з Полідевком стелили нам ложа зі шкур і хутра, я взялася до Пітиних зап’ясть. Обережно змила засохлу кров, змастила рани антисептиком і замотала під кайданками бинтом.
— Рани треба промивати, бо інфекція може поширитися і...
— Катніс, я знаю, що таке зараження крові, — мовив Піта. — Хоча моя мати й не цілителька.
Я немов перенеслася в часі — то була інша рана, інша пов’язка...
— Саме ці сл'ова ти вимовив під час перших Голодних ігор. Правда чи ні?
— Правда, — відповів Піта. — А ти ризикнула життям, щоб роздобути ліки і врятувати мене?
— Правда, — я знизала плечима. — А зробити це я змогла тільки тому, що перед тим ти врятував життя мені.