На прилавку лежало кілька черствих куснів хліба, шматок запліснявілого сиру і півпляшечки гірчиці.
І я пригадала, що тепер і в Капітолії не всі їдять удосталь. Я не могла не сказати Тигріс, що в нас іще залишилися деякі припаси, але вона заперечно похитала головою.
— Я майже нічого не їм, — мовила вона. — А якщо і їм, то тільки сире м’ясо.
Вона занадто вжилася в образ, але я вирішила не розпитувати. Мовчки зішкребла плісняву з сиру й розділила його на п’ять порцій.
За вечерею ми дивилися останні капітолійські новини. Уряд повідомив, що нас залишилося всього п’ятеро. За інформацію про нас обіцяли величезну винагороду. Кілька разів наголосили на тому, що ми надзвичайно небезпечні. На екрані з’явилися ми з автоматами в руках: капітолійцям показали, як ми стріляли в миротворців, але вирізали ті кадри, де мутанти відривали голови нашим товаришам. Особливу увагу приділили застреленій мною жінці. Вона лежала там, де ми її залишили, з грудей стирчала моя стріла. Перед зйомкою їй освіжили макіяж.
Ніхто не переривав капітолійської трансляції.
— Повстанці не робили сьогодні заяв? — запитала я в Тигріс. Вона похитала головою. — Схоже, Коїн гадки не має, що зі мною робити, коли виявилося, що я жива.
Тигріс гортанно засміялася.
— Ніхто не знає, що робити з тобою, дівчинко.
А тоді вона змусила мене вдягти пару хутряних штанів, хоча я й не могла за них заплатити. Від таких подарунків не відмовляються. Та й у підвалі було холодно.
По вечері ми спустилися вниз і продовжили міркувати над планом. Нічого путнього не спадало на гадку, але всі ми погодилися, що більше не варто пересуватися містом гуртом — слід розділитися й проникнути в резиденцію, а далі вже з’явлюсь я — приманка для президента.
Я погодилася на такий план, щоб уникнути подальших суперечок. Однак якщо я вирішу здатися раніше, то дозволу не питатиму.
Ми змінили пов’язки, знову прикували Піту до сходів і вмостилися на ніч. А за кілька годин я прокинулася — і виявила, що Піта з Гейлом ведуть тиху розмову. Я не могла не підслухати її.
— Дякую за воду, — сказав Піта.
— Без проблем, — відповів Гейл. — Я завжди прокидаюся вночі.
— Щоб перевірити, чи Катніс досі тут? — запитав Піта.
— Щось таке, — визнав Гейл.
На деякий час запала тиша, а тоді Піта заговорив знову:
— Гумористка Тигріс, правильно сказала. Ніхто не знає, що робити з Катніс.
— Ну, ми з тобою точно ніколи не знали, — мовив Гейл.
Вони обоє засміялися. Дивно було чути, що вони розмовляють отак. Майже як друзі. Але ж вони не друзі. Ніколи ними не були. Хоча й ворогами їх назвати важко.
— Вона кохає тебе, ти ж знаєш, — мовив Піта. — Сама фактично сказала мені це, коли тебе відшмагали.
— Не вір цьому, — відповів Гейл. — Як вона цілувала тебе під час Червоної чверті... мене вона ніколи так не цілувала.
— Це все було на публіку, — сказав Піта, однак у голосі його пролунав відтінок сумніву.
— Ні, ти її завоював. Усім пожертвував заради неї. Можливо, це єдиний спосіб переконати її в тому, що ти її кохаєш...
На довгу хвилю він замовк, а тоді мовив:
— Я мусив зголоситися добровольцем і посісти твоє місце у перших Голодних іграх. Захистити її ще тоді.
— Ти не міг, — мовив Піта. — Вона б тобі цього ніколи не пробачила. Ти повинен був подбати про її рідних. Родина важить для неї більше, ніж власне життя.
— Що ж, незабаром усе вирішиться саме собою. Сумніваюся, що ми всі троє доживемо до кінця війни. А якщо й виживемо, то нехай Катніс сушить собі голову, кого вибрати. — Гейл позіхнув. — Треба поспати.
— Ага... — Пітині кайданки брязнули об залізо — він умощувався. — Навіть не уявляю, як вона вибиратиме.
— Все просто, — останні слова Гейла долинули з-під шарів хутра. — Катніс вибере того, без кого не зможе вижити.
РОЗДІЛ 6
У мене по хребту пробігли мурашки. Невже я така холодна й розміркована? Гейл не сказав: «Катніс обере того, без кого в неї розіб’ється серце» або «без кого вона не зможе жити». Тут би йшлося про пристрасть. Але мій найкращий друг вважає, що я оберу людину, без якої «не зможу вижити». У голосі його не було й натяку на те, що мною керуватиме любов, чи жага, чи бодай сумісність характерів. Я просто холоднокровно оцінюватиму переваги, які зможе запропонувати мені мій потенційний партнер. Так ніби мій вибір — пекар чи мисливець — залежатиме від того, хто з двох зможе забезпечити мені довголіття. Це просто жахливо, що Гейл сказав таке, а Піта йому не заперечив. Особливо зараз, коли на моїх почуттях грають усі — то Капітолій, то повстанці... В ту мить зробити вибір було легко. Я здатна вижити без них обох.
Уранці в мене не було ні часу, ні бажання носитися зі своїми враженими почуттями. Ще вдосвіта зібравшись на сніданок (який складався з печінкового паштету й рисових тістечок), ми ввімкнули телевізор Тигріс. Час від часу в офіційну трансляцію врізався Біпер. У війні стався новий поворот. Очевидячки, чорна хвиля надихнула одного з підприємливих командирів на цікаву ідею: відправляти покинуті автомобілі на автопілоті вздовж вулиць. Машини детонували не всі «секрети», однак чимало. Приблизно о четвертій годині ранку повстанці прорвалися в місто з трьох боків — уздовж так званих ліній А, В та С — й уже майже дісталися серця Капітолія. Завдяки новій тактиці вони захоплювали квартал за кварталом з мінімальними втратами.
— Це не триватиме довго, — мовив Гейл. — Власне, я здивований, що повстанці прорвалися так далеко. Капітолій перемкне «секрети» на ручне управління й детонуватиме їх тільки тоді, коли жертва потраплятиме в поле дії.
За кілька хвилин те, про що казав Гейл, показали на екрані. Повстанський загін пустив уздовж вулиці чергову машину, детонувавши цим чотири «секрети». Здавалося, що все гаразд. Перші троє солдатів дісталися кінця вулиці неушкоджені. Та коли за ними рушив увесь загін, який налічував двадцять солдатів, вибухнули міни, заховані в трояндових кущах біля крамниці, й усі повстанці загинули.
— Уявляю, як Плутарх нервує, адже він звик сам натискати на кнопочки, — мовив Піта.
Знову почалася трансляція з Капітолія, і зажурена дикторка оголосила, з яких кварталів починається евакуація цивільного населення. Поки вона говорила, я знайшла на своїй паперовій карті відповідні квартали й таким чином визначила можливу лінію фронту.
З вулиці долинули звуки бійки; наблизившись до вікна, я визирнула крізь щілинку у віконницях. У тьмяному ранішньому світлі розгорталася дивна вистава. Біженці з окупованих кварталів потоком лилися в центр Капітолія. Панікери були досі в нічних сорочках і капцях, тоді як зібрані й заздалегідь підготовлені мали на собі безліч одягу. Вони прихопили з собою все — від домашніх собак і скриньок із коштовностями до вазонів. Один чолов’яга в пухнастій піжамі тримав у руках перестиглий банан. Сонні збентежені діти вовтузилися біля батьків, надто налякані чи приголомшені, щоб плакати. Крізь вузьку щілину дітей було видно тільки частково. Пара величезних карих очей. Затиснута в руці лялька. Пара босих ніг, які посиніли на холоді й ледве дибали по нерівній бруківці... Це нагадало мені про дітей з Округу 12, які загинули, втікаючи від бомбардування. Я відійшла од вікна.
Тигріс запропонувала на день стати нашим шпигуном, оскільки її єдину ніхто не шукав. Зачинивши нас у підвалі, вона рушила в центр Капітолія, щоб роздобути всю можливу інформацію.
У підвалі я не могла всидіти на місці — дибала туди-сюди, доводячи всіх до сказу. Щось підказувало мені, що зараз не скористатися потоком наляканих біженців — велика помилка. Якого ще кращого прикриття треба? З іншого боку, кожна людина на вулиці — це ще одна пара очей, яка невпинно шукає п’ятьох повстанців. Але чого ми доможемося, сидячи тут? Ми тільки те й робимо, що спустошуємо наш незначний запас харчів і чекаємо на... на що? На те, що повстанці захоплять Капітолій? Це може забрати місяці, і що мені тоді? Вибігти надвір і привітати повстанців із перемогою? Коїн зажене мене в Округ 13, ще я не встигну сказати «ягода, ягода, ягода». Хіба заради цього я дісталася аж сюди, втратила майже всіх товаришів — і здамся в руки тієї жінки? Я маю вбити Снігоу! До того ж за останні кілька днів сталося стільки всього, що навряд чи я зможу. Якби бодай щось із цього спливло, про недоторканність я можу забути — і свою, і інших переможців. Мені це байдуже, а от декому вона знадобиться. Наприклад, Піті. Хай там що, а всі бачили, що це він штовхнув Мітчела в сітку. Важко навіть уявити, яке покарання присудить йому трибунал під головуванням Коїн.