Надвечір ми почали хвилюватися через тривалу відсутність Тигріс. Усі розмови зводилися до того, що її затримали або заарештували, чи вона здала нас добровільно, чи її поранили в бурхливому потоці біженців. Однак десь о шостій годині Тигріс таки повернулася. Нагорі почулося шарудіння, а тоді відсунулася панель. Повітря сповнив спокусливий запах смаженини. Тигріс приготувала нам шинку з картоплею. Це була перша гаряча страва за останні кілька днів, і спостерігаючи за тим, як Тигріс наповнює мою тарілку, я ледве стримувала слину.
Жуючи, я краєм вуха слухала розповідь Тигріс про те, як їй вдалося роздобути такі смаколики. Виявилося, що за теперішніх обставин торгівля хутром є прибутковим бізнесом. Особливо кидалися на хутро люди, які в паніці залишили весь одяг удома. Дехто досі тинявся вулицями, шукаючи притулку на ніч. Привілейовані мешканці центральної частини міста зачинилися в своїх помешканнях і не впускали нікого. Навпаки, більшість позамикали двері на засуви й затулили вікна віконницями, щоб усі подумали, буцім вони покинули своє житло, а самі сховалися всередині. У центрі міста роїлося безліч біженців, і миротворці ходили від дверей до дверей, вламуючись — якщо це було потрібно — у помешкання й насильно оселяючи там безхатченків.
По телебаченню показали стислу промову старшого миротворця: він повідомив правила поведінки, а головне, скільки біженців на один квадратний метр повинен прийняти кожен мешканець Капітолія. І нагадав, що вночі температура опуститься до мінуса, тож у таку важку годину президент Снігоу очікує від жителів Капітолія не просто смирення, а справжньої відданості. Тоді на екрані з’явилися постановочні сцени, в яких господарі з радісними обличчями впускали до себе вдячних біженців. Після цих кадрів старший миротворець докинув, що президент особисто звелів переобладнати частину своєї резиденції під притулок для біженців, які прибудуть завтра. А наприкінці додав, що власникам крамниць також варто приготуватися до прийому біженців.
— Тигріс, це про вас, — мовив Піта.
І я усвідомила, що він має рацію. Навіть така маленька вузька крамничка згодиться для пари-трійці біженців. От тоді ми справді опинимось у пастці у цьому підвалі, під постійною загрозою викриття. Скільки днів у нас у запасі? Один? Може, два?
Наостанок старший миротворець дав іще кілька вказівок щодо поведінки населення. Здається, ввечері стався прикрий інцидент: розлючений натовп забив до смерті хлопця, схожого на Піту. Надалі про всіх підозрілих осіб слід негайно повідомляти владі, а та вже арештовуватиме підозрюваних і встановлюватиме особу. А тоді показали фото жертви. Єдиною схожістю були біляві кучері, в усьому іншому той хлопець був схожий на Піту не більше, ніж я.
— Люди божеволіють, — пробурмотіла Кресида.
Далі ми переглянули короткі новини, з якими вклинилися повстанці, й дізналися, що сьогодні вони захопили ще кілька кварталів. Я зробила помітки на своїй карті й заходилася уважно її вивчати.
— Лінія С всього за кілька кварталів звідси, — оголосила я. Чомусь від цього я почала нервувати більше, ніж від новини про те, що миротворці шукають житло для біженців. І вирішила зайняти чимось руки. — Я помию посуд.
— Я тобі допоможу, — Гейл заходився збирати тарілки.
Піта провів нас поглядом. У малесенькій кухні Тигріс ми наповнила умивальник водою і мильною піною.
— Гадаєш, це правда? — запитала я. — Що Снігоу впустить біженців у свою резиденцію?
— На камеру — так, — мовив Гейл.
— Тоді вранці я вирушаю, — сказала я.
— Я з тобою, — мовив Гейл. — А як інші?
— Полідевк і Кресида можуть стати у пригоді. Як провідники, — мовила я. Власне, Полідевк і Кресида не створювали проблеми. — Але Піта надто...
— Непередбачуваний, — закінчив Гейл. — Як гадаєш, він досі хоче, аби ми його покинули?
— Можемо сказати йому, що він піддає нас небезпеці, — мовила я. — Може, він погодиться залишитися тут, якщо ми знайдемо переконливі аргументи.
Піта поставився до нашої пропозиції досить стримано. Охоче погодився, що його присутність може поставити нас під загрозу. Я вже була понадіялася, що наш план спрацює, що Піта пересидить війну тут, у підвалі Тигріс, аж тут Піта оголосив, що далі піде сам.
— І що ти робитимеш? — запитала Кресида.
— Ще не знаю. Можливо, відверну увагу на себе. Ви ж бачили, що сталося зі схожим на мене хлопцем, — мовив він.
— А що як ти... втратиш над собою контроль? — запитала я.
— Ти маєш на увазі... перетворюся на мутанта? Ну, якщо я почуватимуся недобре, то спробую повернутися сюди, — запевнив він мене.
— А якщо Снігоу знову тебе впіймає? — запитав Гейл. — У тебе навіть немає зброї.
— Я ризикну, — мовив Піта. — Як і всі ви.
Хлопці обмінялися довгим поглядом, і Гейл потягнувся до нагрудної кишені. Дістав свою пігулку й віддав Піті. Той довго дивився на Гейлову долоню, не приймаючи, але й не відхиляючи пігулки.
— А ти як?
— Не хвилюйся. Біпер показав, як вручну детонувати вибухівку на стрілах. А якщо не вийде, в мене є ніж. А ще в мене є Катніс, — сказав Гейл із посмішкою на вустах. — Вона не віддасть їм мене живого.
Я уявила, як миротворці волочать Гейла, і в голові залунала мелодія.
Прийдеш, прийдеш
До дерева страстей?..
— Візьми, Піто, — мовила я напружено. А тоді простягнула до нього руку й затиснула пігулку в його долоні. — Поруч не буде нікого, тож нікому буде тобі допомогти.
Наступна ніч була важкою, ми раз у раз прокидалися від нічних кошмарів, а голови мало не закипали від планів на наступний день. О п’ятій ранку, коли ми почали збиратися, я полегшено зітхнула, хоча ніхто з нас не міг передбачити, що принесе йому цей день. Підкріпилися ми тим, що залишилося: консервованими персиками, крекерами, равликами, — залишивши Тигріс бляшанку лосося як скромну віддяку за все, що вона для нас зробила. Здається, наш учинок зворушив її. Обличчя Тигріс скривилося у дивній гримасі, і вона взялася до роботи. Наступну годину вона витратила на те, щоб змінити нас до невпізнанності. Переодягнула нас у звичний для Капітолія одяг, надійно сховавши під ним наші однострої. Воєнні черевики замаскувала під такими собі пухнастими капцями. На головах у нас тепер красувалися перуки, майстерно закріплені шпильками. Тигріс змила з нас залишки макіяжу, який ми наносили поспіхом, і заходилася перемальовувати наші обличчя наново. Наостанок вона дала нам на плечі накидки, щоб приховати зброю. А тоді вручила сумки й безліч дрібничок, щоб ми стали схожими на біженців, які втікають од повстанців.
— Не варто недооцінювати талановитого стиліста, — мовив Піта. Було важко сказати напевне, але, здається, Тигріс під своїми смугами вкрилася рум’янцем.
З новин ми не отримали ніякої корисної інформації, але на вулицях було так багато біженців, що стало ясно: з учорашнього ранку ситуація геть не змінилася. Згідно з планом ми повинні були просочитися в потік біженців трьома групами. Спочатку Полідевк і Кресида, які йтимуть попереду та вказуватимуть шлях. Тоді ми з Гейлом (згодом спробуємо потрапити в число тих біженців, яких впустять в особняк президента). І зрештою Піта, який рухатиметься за нами, готовий щомиті відвернути від нас увагу.
Тигріс визирала на вулицю крізь шпарку у віконницях, чекаючи слушної нагоди. За кілька секунд вона відчинила двері й кивнула Полідевку та Кресиді.
— Щасти, — мовила Кресида, і вони вийшли.
За хвилину ми рушимо услід. Діставши ключ, я відімкнула Пітині наручники й заховала їх до кишені. Піта почав розтирати зап’ястя, розминати кістки. І раптом на мене накотив відчай. Я мов знову опинилася на арені Червоної чверті, а Біпер знову вручав нам із Джоанною ту кляту котушку дроту...