- Неправда. Жак його туди повісив, бо не хотів виглядати підлабузником. Він якось казав, що тільки повний засранець може вивісити портрет шефа на видному місці в своєму будинку. Але мені дійсно було б неприємно кому-небудь показувати цей портрет.
- А що на ньому такого, - поцікавилася Ольга, - чим він вам так не подобається?
- Я вже сказав, - король знизав плечима. - Детальніше все одно пояснити не можна, це треба дивитися. Але я тобі не покажу, можеш і не просити.
- Можна пояснити докладніше, - заперечила Азіль. - Просто ти не хочеш. Я сама скажу. - Вона обернулася до Ольги. - Маестро Ферро зобразив Шеллара за столом в його кабінеті. Ніч, напівтемрява, дві свічки, всякий там паперовий непотріб на столі. Шеллар сидить обличчям до глядача, як він зазвичай сидить - лікті на стіл, підборіддя на кулаки, плечі зсутулені, спина згорблена. - Азіль зобразила улюблену позу короля. - І в глибокій задумі дивиться перед собою. Він дійсно виглядає якось трагічно і самотньо. Жак назвав цей портрет «Найсамотніша професія». Маестро жахливо сподобалася назва.
- Маестро слід поменше спілкуватися з Жаком, - пробурчав король. - Може, він побачив би мене по-іншому.
- Жак тут ні до чого, - похитала головою німфа. - Ти такий і є, Шелларе. Це твоя матова сфера, і нікуди ти від неї не дінешся. Може, художники бачать не так, як я, але всі вловлюють те ж саме. Те що є.
- Який би я не був, - твердо сказав король, - я собі подобаюся. А мій портрет ні. Ольго, якщо ти вже заспокоїлася, підемо, займемося справою. У мене не так багато часу, щоб вести етико-філософські дискусії з Азіль.
***
- Канторе, я так більше не можу! - благала Саета, повернувшись з чергового прийому, на якому вони очікували побачити об'єкт своїх пошуків. Мене дістали ці галлантські кобелі! Що вони так до мене липнуть?
- Я ж тобі казав, що Лютеція – це місто-бордель, - співчутливо подивився на неї Кантор. - У столиці країни, якою править алкоголік і педераст, не може не відбутися повного падіння моралі. Взагалі це місто завжди мало легкий присмак пороку, нім наповнене повітря, яким ми дихаємо і яке, повинен сказати, заразне. Навіть іноземці, потрапляючи сюди, починають вести себе як кобелі, що зірвалися з ланцюга... А знаєш, Саето, не такий вже він дурень, наш полковник. Все-таки подружній парі, та ще й такий, як ми з тобою, легше вижити в Лютеції. Уяви собі, якби ми дійсно приїхали як двоє чоловіків. Та на нас би на другий день почали озиратися. Двоє чоловіків приїхали в Лютецію і не ходять по борделях? Та з ними точно не все в порядку! Може, вони - пара? А може, вони хворі які? А може, це містралійські шпигуни? Могли б початися проблеми.
- У нас і так проблеми! - розпачливо махнула рукою Саета і почала стягувати чоботи. - Канторе, будь ласка, не відходь від мене на цих ідіотських прийомах. Коли ти поруч, вони не насмілюються приставати. Цей шмаркач мене сьогодні помацати намагався. Добре, що у мене ціцьки не справжні, я б не витримала, летів би він шкереберть через весь зал.
- Тобі легше, - зітхнув Кантор. - А баби до мене пристають що в твоїй присутності, що без тебе. І що смішно, весь континент вважає, ніби містралійці сексуально стурбовані! А на Галлант ніхто й уваги не звертає.
Це була чиста правда - Кантор мав незрівнянно більше проблем від велелюбних жителів Лютеції, ніж його подруга. Крім нахабних баб, що діставали його своєю увагою, йому доводилося ще й відлякувати кавалерів від своєї «тихої і слухняної дружини». За ті чотири дні, що вони провели в Лютеції, він п'ять разів бився просто так і два рази на дуелі - спочатку з якимось п'яним офіцером на пістолетах, потім з ще одним містралійській кабальєро на ножах. В цілому вийшло чотири трупи, і найближчим часом можна було очікувати неприємностей з місцевою поліцією. А відьма немов дражнилася - мелькала по місту то в одному місці, то в іншому, і виловити її ніяк не виходило.
- Не знаю, що робити, - розвела руками Саета. - Тутешні мужики не розуміють слова «ні». Тільки якщо ти стоїш зі мною поруч і грізно водиш очима, вони не підходять. А варто тобі відійти - і ось вони, рідні.
Кантор плюхнувся на ліжко, як він це робив кожен день - подобалося йому, чи що, на м'якому валятися? - і поцікавився:
- Саето, а тобі правда жоден не подобається?
- Чого б це? - невдоволено відгукнулася та.
- А той поет, що тебе умовляв заміж? Ти ще так боялася, що я його бити почну.
- Це не тому, що він мені подобався. Мені його шкода стало. Він такий весь трепетний, ніжний, ти б його пришиб одним ударом. А він не такий вже й поганий. Він мені вірші читав і з лапами не ліз.