Вулиці столиці дійсно були більш ошатними, ніж зазвичай. Численні городяни кудись поспішали, причому в різні боки, що викликало у Ольги асоціацію з київським метро і геть відбило бажання прогулюватися.
- А що сьогодні святкуємо? - поцікавилася Ольга, крутячи головою.
- День народження короля, - пояснив Елмар .
- Серйозно? - здивувалася Ольга. - А чому ти мені раніше не сказав? Я б його якось привітала заздалегідь, чи що ... Сьогодні ж до нього не проб'єшся, там, напевно, всі шишки зберуться. А ти сам не йдеш його вітати?
Елмар зітхнув:
- Не піду. Він цього не любить. Тому я і тобі не сказав. Ну, куди підемо?
- Краще природу подивимося, - рішуче вибрала Ольга. - Не люблю я ці народні гуляння. Натовп людей тиняється вулицями, половина з ранку п'яні, пісні, танці, бійки і інший бардак... Краще вже пам'ятки... А чому король не любить свого дня народження?
- Тому що ось такий от у нас король, - неохоче пробурчав Елмар. - Почекай тут, я коляску зловлю... Ні, краще зайди в кав’ярню, посидь, не стій посеред вулиці.
- А що, ти так довго будеш ловити коляску? - здивувалася Ольга.
- Думаєш, так просто знайти вільний екіпаж у святковий день?
- Елмаре, тоді краще повернутися додому і виїхати на своїй власній.
Елмар зітхнув:
- Якби я вчора про це подумав, то можна було б. А сьогодні вже пізно. Я слуг на свято відпустив. Так що посидь, почекай. У тебе гроші є? От і добре. Тільки не кури, в свята великий попит на повій, і у тебе відбою не буде від клієнтів. У цій сукні за войовницю тебе вже не приймуть.
- Треба було штани вдягти! - пошкодувала Ольга.
Вона простежила, як принц-бастард, височіючи на голову поверх натовпу та легко розтинаючи перехожих могутніми ліктями, прямує до проїжджої частини, заздрісно зітхнула і увійшла до кав’ярні.
Заклад був чинний, охайний, для обраної благопристойної публіки, якої в честь свята вже набилося стільки, що вільних столиків практично не було. «От влипла...» - подумала Ольга, уявляючи собі, як по-дурному виглядає в своїй дешевій сукні зі шнурівкою спереду, стоячи в пошуках місця серед ошатних пані. Вона купила це плаття з чисто практичних міркувань, для зручності надягання, і тільки потім Азіль їй пояснила, що розташування шнурівки і застібок на платті є показником суспільного становища власниці - сама вона застібає цю чортову збрую чи це робить служниця. Спочатку Ольга засмутилася було, але потім подумала, що служниці у неї все одно ніколи не буде, а викручуватись і виламувати собі руки перед дзеркалом заради того, щоб пустити людям пил в очі, взагалі повний маразм.
- Гей, люба! - пролунало справа. - Іди до нас, тут є зайвий стілець.
- Ви мені? - здивувалася Ольга, озираючись на трьох абсолютно незнайомих пані, одна з яких запрошуючи махала їй рукою.
- Тобі, тобі, - промуркотала пані. - Сідай, познайомимося. А то його величність вічно настільки зайнятий, що знайомити пані йому ніколи.
Ольга здивовано присіла, не зовсім розуміючи, що мала на увазі ця дивна жінка, але радіючи хоча б тому, що їй не доведеться і далі стирчати стовпом посеред залу.
- Ви мене знаєте? - запитала вона, розглядаючи сусідок. Всі троє були в карколомних дорогих прикидах і в коштовностях з голови до ніг.
- А тебе всі знають, - сліпуче посміхнулася пані, яка її запросила, пишна, фігуриста, з відверто блядськими зеленими очима, чуттєвими повними губами і великим бюстом, що аж випирав з декольте. - Переселенці - люди в місті помітні, а особливо якщо постійно з'являються в суспільстві короля. Тебе звуть Ольга, правильно? Я Камілла. А це мої подруги, придворні пані, як і я. Це графиня Монкар, - вона вказала на струнку брюнетку з лебединою шиєю і глибокими темними очима, в яких світився розум. - А це віконтеса Бефолін, офіційна фаворитка його величності.
Ольга зацікавлено оглянула офіційну фаворитку і відчула якесь розчарування. Звичайна симпатюлічка з лялькової мордочкою, по-дитячому чистими блакитними очима і ретельно укладеними світлими кучериками. Нічого видатного. Ользі чомусь здавалося, що у короля повинен бути більш тонкий смак. Будь вона королем, надала б перевагу графині з розумними очима.
- Дуже приємно, - ввічливо відповіла вона. - Дякую, що запросили. А то я б тут до завтра місце шукала.
- О, нема за що, - солодко всміхнулася графиня Монкар. - Тобі що-небудь замовити?
- Не треба, я сама... А що б ви порадили?