- Ти не настільки цінний кадр, щоб тебе цінувати. Не думай, що я тебе не вб'ю. Від тебе зиску ніякого, а так, принаймні, буде весело. Рахую до трьох.
- Шефе, не треба! - раптом сказав кат. - Краще віддайте його мені.
Я тоді не зрозумів, до чого це. А Блай гримнув на свого підлеглого і знову обернувся до мене:
- Рахую до трьох...
Можеш мене зневажати. Напевно, мене і слід зневажати. Я боягуз. Я гідний презирства. І зовсім не гідний того, щоб ти мене жаліла і витирала мені сльози. Ти просто добра дівчина, ось і шкодуєш абикого... Ні, розповім до кінця. Тільки налий мені, будь ласка, ось із тієї пляшки... дякую.
Король мені потім не раз казав, що я дурень, що треба підходити до питання логічно, що цей хлопець все одно не дожив би до кінця тижня, а мене і справді могли вбити... Що він на моєму місці вчинив би точно так само, до того ж не чекаючи, поки йому сунуть ствол під ніс... Не знаю. Може, він і має рацію на свій кшталт. Але мені очі того хлопця досі сняться. Я бачу, як ніж хліборізки кришить його пальці, потім кисть і як це все по шматках випадає з іншого боку. Я чую його крик.
Отямився я тоді в калюжі власної блювотини, пам'ятаю, що у мене були мокрі штани...
***
- Ух ти! - вигукнула Ольга, захоплено торкаючи пальчиком сірий туман. - Це і є телепортація? А де ми?
- У моїй бібліотеці, - пояснив Елмар. - Ходімо, я покажу вам вашу кімнату. Не хочеться серед ночі будити слуг. Дозвольте ваш мішок.
- Дякую... - зніяковіла дівчина. - Я сама. Він не важкий. Ну, не дуже важкий...
- А як вийшло, що ви перемістилися разом з мішком? - поцікавився принц-бастард, пропускаючи пані в двері.
- Він був у мене на плечах, - пояснила та. - Я йшла з поїзда додому. Тому була з речами... Вам щось незрозуміло?
- Незрозуміло, - зізнався Елмар. - Що таке поїзд?
- На ньому подорожують на великі відстані.
- Схоже з поштовою каретою? І ви йшли пішки зі станції?
- Саме так! - підтвердила Ольга. - Поїзд прибуває пізно ввечері, було вже темно... І тут цей маніяк довбаний... Ой, вибачте...
Елмар згадав прохання короля не лаятися варварською і посміхнувся.
- Нічого, - сказав він. - Принаймні, буде простіше з вами спілкуватися. А то моя вишукана мова мене вже починає дратувати.
- Так розмовляйте нормально, - засміялася дівчина. - Навіщо ж над собою знущатися?
- Проходьте, - принц відчинив двері. - Розташовуйтеся. Можете вмитись ось за цими дверима і лягти спати.
- Дякую... А ви теж підете спати?
- Ні, - поспішно відповів Елмар, побоюючись, що зараз-то все і почнеться. - Ви спить, а у мене ще є справи. На добраніч.
- Але я не хочу спати, - розгубилася дівчина. - Та й не зможу після такого... А спати обов'язково?
- Тоді спускайтеся в бібліотеку, - запропонував Елмар, розуміючи, що влип. Треба було сказати, що він теж піде спати. І просто замкнути спальню. - Поговоримо ще. Ви не голодні?
- Ні. А... тут можна курити?
- Ви курите? У вас прийнято, щоб жінки курили, або це тільки ваша особливість?
- У нас це особиста справа кожної жінки. А у вас?
- У нас... - Елмар злегка задумався. - Бачите, у нас не кожна жінка може собі дозволити ... е-е ... поводитися так, як вона вважає за потрібне. Палять, зокрема, войовниці, чарівниці і... е-е ...
- І повії, - закінчила за нього Ольга. - Правильно? Але ви ж не вирішите, що я повія, якщо я буду курити?
- Ні в якому разі! - схаменувся принц-бастард. - Я хотів сказати, «і барди», про повій я якось забув... І сказав тільки тому, щоб попередити, що вам не варто робити цього в громадських місцях. Добре, якщо вас приймуть за повію, але можуть і за воїна, що набагато небезпечніше.
- Чим?
- Наприклад, вас можуть викликати на поєдинок, - пояснив Елмар. - Я очікую вас в бібліотеці, приходьте, коли будете готові.
***
Домашній наряд гості здався Елмарові ще смішніше дорожнього костюма. Безформні шаровари, схожі на костюми жителів пустель, були ще нічого. Пухнасті капці у вигляді зайчиків могли б, напевно, викликати істеричний сміх навіть у непробивного короля Шеллара. А тонка чорна сорочка з короткими рукавами була взагалі неймовірна. На сорочечці був страшний малюнок, побачивши який будь-який некромант повісився б від заздрощів.
- Я що, так смішно виглядаю? - зніяковіла Ольга, помітивши невдалі спроби Елмара стримати регіт. - У нас це нормально... Або така футболка здається непристойною?
- Ні... - простогнав принц-бастард, не витримавши нарешті і розсміявшись від душі. - Але ваші капці... Вони такі кумедні... Я таких ніколи не бачив...