- Амарго, не ображай мене такими дурними питаннями. Я хоч і поганенький, а все-таки маг і вмію відрізняти одне від іншого. Я ніколи не бачив Арану і не знаю її в обличчя, але я її відчув навіть в цьому видінні. Це була вона, і я бачив, що Кантор її вбив. Ножем. Ось чому я засумнівався. Може бути, Кантор і є наш реальний шанс вирішити проблему? Ти ж знаєш, він незвичайна людина, і навіть не зовсім людина, і, може бути, його магічні здібності допоможуть йому якось протистояти Силі цієї відьми.
- Може бути, може бути... - роздратовано кинув Амарго. - А шефу ти сам скажеш або мені доведеться?
- Можу і сам, - ображено стиснув губи Пасіонаріо. - Думаєш, боюся? Він зрозуміє мене краще, ніж ти, в сто раз. Він маг і такі речі розуміє.
- Кантора він тобі не пробачить, - жорстко сказав Амарго і теж ображено відвернувся. - Навіть якщо він бреше щодо ельфа і насправді він твій батько, він тобі не пробачить. А сам собі ти пробачиш?
- Кантор ще не вмер, - нагадав Пасіонаріо. - І я все-таки думаю, що все закінчиться благополучно, хоча віщун з мене поки не дуже... А звідки у тебе ця ідіотська ідея, що метр Максимільяно - мій батько? Ну сам подумай, навіщо йому тебе обманювати? А татові навіщо? З чого б їм знадобилося змовитися і пхати нам обом фіалки за вуха? Який сенс? Здається, це нерозумно.
- Логічно, все начебто правильно. - Амарго зітхнув, скривився і дістав з кишені аптечний флакончик. - Але чим більше я спілкуюся з тобою і з Кантором, тим більше бачу між вами подібності. І мені весь час здається, що ви брати.
- Здається, тобі треба терміново лікуватися, - похитав головою ватажок. - Або хоча б відпочити. Щоб знайти між нами схожість, треба бути не зовсім здоровим на голову. А вже припускати, ніби ми з ним брати...
- Треба, - знову зітхнув Амарго, кидаючи до рота пігулку. - Звичайно, треба. До психіатра, до містика, до шамана, хоч до когось. Тільки до кого я піду з проблемою, про яку нікому не можу розповісти? Звихнуся я скоро з вами обома. Доведете старого.
- А ти не нервуй так. А якщо вже рознервувався, просто зніми-но амулет, і я тебе заспокою без всяких побічних ефектів, і не треба ні ходити до містиків, ні труїтися хімією.
- Дякую, цілителю... Якби ти ще й виразку шлунка вмів лікувати, тобі б взагалі ціни не було... Гаразд, до шефа я сам піду, а ти, вже будь добрий, не влаштовуй більше медитацій. Не вистачало, щоб твої підлеглі побачили свого лідера в такому стані. І, в ім'я неба, прибери трохи в цьому свинарнику! До тебе в кімнату входити страшно!
***
- Господиня не приймає, - ввічливо повідомив дворецький, маючи намір закрити двері перед носом Кантора. - У неї гості.
- Я не заберу багато часу, - попросив Кантор, вчепившись в двері зі свого боку. - У мене дуже важлива справа, яка може бути важливою і для незрівнянної пані. Передайте їй ось це, можливо, вона погодиться приділити мені кілька хвилин.
Дворецький взяв складений листок паперу і все-таки закрив двері. Кантор щільніше загорнувся в плащ і став терпляче чекати. Якщо справа дійсно в золотий павутині, Азіль повинна зацікавитися. Не хотілося б чекати до завтра, часу не так багато. Хоча мало надії, що німфа знає, куди відбула невдаха-суперниця, можливо, доведеться ще не один день пробовтатись в Ортані...
- Пані прийме вас, - урочисто виголосив дворецький, відкриваючи двері. - Дозвольте ваш плащ. Мені велено провести вас до бібліотеки.
Кантор скинув плащ, недбалим жестом потомственого аристократа подав слузі капелюх, потім стягнув і кинув в нього рукавички.
- Дякую вам, - з гідністю сказав він. - Проведіть, будьте так ласкаві.
Вони пройшли через вітальню, де як раз засідали згадані гості, причому деякі з них здалися Кантору смутно знайомими. Він вклонився всім відразу, швидко пробігши очима по обличчях і запам'ятовуючи їх, щоб потім згадати на дозвіллі, і пройшов до бібліотеки. Принца-бастарда він впізнав одразу, цей хлопець ніде не загубиться. Судячи з виразу його обличчя, він і був тим самим постраждалим від золотої павутини. Шкода хлопця, ой як шкода, хороша він людина, принц Елмар, та й для Азіль це буде важким ударом. Німфи закохуються міцно... А хто ж оті двоє? Довгий білявий мужик і жвавий хлопчина з круглими зеленими очима? Виглядають знайоме, обидва, але чомусь не приходить в голову, де він міг їх бачити...
- На шарлатана не схожий, - сказали в кімнаті, як тільки за Кантором зачинилися двері бібліотеки. - Безсумнівно, мисливець за головами.
Це сказав високий мужик, для жвавого хлопчини голос був занизький. І цей голос Кантору був знайомий, отже, вони зустрічалися, але давно і не часто, інакше б він тут же згадав.
- А що ще скажете? - Ось це сказав хлопчина, і цей голос знайомий... Де він міг його чути?