- Отак? - усміхнулася Азіль. - І як тобі цей? Підходить?
- Він зовсім не схожий на того хлопця, якого я знав. Але хто може точно сказати, як він виглядає тепер, через двадцять років? Час сильно змінює людей. А тяготи і позбавлення змінюють ще сильніше. Що стосується цієї конкретної людини... За віком підходить, і цілком можливо, він дійсно втратив Силу, але мені чомусь здається, що це не Орландо. Просто інтуїтивно здається, без будь-яких підстав. А взагалі, над цим питанням можна думати хоч до безкінечності.
- Це якщо він дійсно там, - пробурчав Жак. - А цілком могло статися, що Орландо не пережив полювання на магів і тепер інкогніто спочиває десь в братській могилі. А ви тут думаєте, надриваєтеся.
- Зовсім ні, - посміхнувся король. - За наявними відомостями, уряд Містралії всі п'ять років безуспішно намагається розшукати принца Орландо. Вони, як і Пасіонаріо, з фальшивими не зв'язуються, їм справжнього подавай. Хоча їх можна зрозуміти. Якщо король, нехай навіть маріонетка, матиме справу з королівськими будинками інших країн, його миттю викриють. Той же Мафей подивиться уважно і все зрозуміє. А ганьбитися президенту Гондрелло не хочеться, та й радник не радить. Ось і шукають справжнього. А раз шукають, значить, він десь є. І нема чого бути таким песимістом.
- Песиміст - це добре інформований оптиміст, - не зовсім до місця сказала Ольга. Просто спливла в пам'яті фраза, ось і ляпнула. Королю сподобалося, і він тут же зажадав ще чого-небудь в тому ж дусі. Ольга замислилася.
- Мене підсиджують! - обурився Жак. - Нахабні конкуренти відбивають у мене хліб! Я так і знав, що це добром не скінчиться! Я втрачу свою улюблену легку роботу!
- А я складу тобі протекцію і влаштую алкоголіком-співрозмовником, - пообіцяла Ольга.
Всі розвеселилися і стали давати Жаку корисні поради, а він став вправно жартувати, підтримуючи загальний регіт.
Тільки принц-бастард Елмар як і раніше сидів мовчки, дивлячись у підлогу, і, якби хто-небудь заглянув в його опущені очі, то злякався б. У них стояла скорбота і якась звіряча туга.
***
- Ласкаво просимо в Лютецію - найвеселіше місто континенту! - повідомив Кантор, виходячи з будівлі телепортаційної станції та жестом підкликаючи носія. - І найбільший бордель, який бачив світ. Поїдемо в колясці або прогуляємося?
Саета натягнула на вуха капюшон і щільніше закуталась в плащ. Зима в Галланті була ще холодніше, ніж в Ортані, а вже в порівнянні з Містралією, де зими практично не бувало, тут стояв прямо-таки мороз.
- Звичайно, поїдемо, - відповіла вона. - Я змерзла. І у мене немає ніякого бажання шкандибати по калюжах на своїх підборах.
- Змерзла? - здивувався Кантор. - Треба було одягнутися тепліше.
- У мене нічого тепліше немає.
- Що ж ти раніше не сказала? Треба по дорозі в готель заїхати в крамницю і купимо тобі плащ на хутрі і шапку. А то раптом доведеться в Помор'є їхати, а там в цю пору року вже сніг лежить... Ти коли-небудь бачила сніг?