— Вибач! — сказала Кіра чи то священикові, чи то Андрієві. Її обличчя скривила болісна гримаса жалю. — Вибач... Я тебе ледь не вбила!
Як виявилось згодом, коли вони вже їхали в старій, побитій часом і численними аваріями «Волзі» священика, спочатку все йшло добре — Андрій уважно слухав молебень, зрідка відволікаючись, щоб зиркнути на бородатого дячка, який стояв у нього за спиною.
— А потім почалося! — сказала Кіра, спритно підхопивши рушник, що, не витримавши різкого повороту, збирався сповзти на брудну підлогу.
І вона розповіла, що трапилося в церкві.
16
(...omnis immimdus spiritus, omnis satanica potestas, omnis incursio infernalis adversarii, omnis legio, omnis congregatio et secta diabolica...)
Весна проростає крізь його кістки. Зелень стебел, дихання — і спокій. Життя — через край, вологе і свіже, мов ранок. Листя тріпоче, найперша зелень визирає з-під воскреслих повік — бездонні душі вростають у небо. Зелень у серці і в грудях, виткі стебла обплітають руки... Чує — вирує у жилах. Не кров — гіркуватий сік.
Дзвін далекий. Тіні під листям. Мовчки виють на місяць. Зелень витікає з-під серця, затоплює груди, прослизає крізь пальці — і губиться в траві. Шукати її — не знайдеш. Зміїними хвостами повиється навколо ніг. А ноги його — коріння. Він — дерево.
Не спи, Гіласе, не спи! Чуєш? Мертве воскресло, пісня його — жива.
Холод.
Утопленик.
Смерть.
17
Коли Вано прочитав десь половину молитви, Андрій перемінився на очах. Сказав, що це все дурниці, що вони всі — зграя придурків, які повелися на обман старого фокусника. Потім почав сміятись, як обкурений, гарчати, пищати й підстрибувати. Коли його спробували зв’язати, вирвався і вкусив одного дячка за ніс. Потім взявся бігати по церкві і трощити все, що потрапило під руку. Андрій розтовк кілька підсвічників, ледь не зірвав ікону, датовану ще позаминулим століттям і розбив вікно, запустивши в шибку кадилом. Коли хлопця нарешті впіймали, він саме збирався пошматувати старовинну Біблію. Та, на щастя, розлючений Мирослав, чий ноутбук теж постраждав він агресії «одержимого», виявився сильнішим за «демона» (Андрій скоса зиркнув на постраждалу машинерію — і побачив тріщину, що розтяглася на моніторі, мов якась химерна скляна змія). Він скрутив тому руки і повалив на підлогу. Дячки і декілька священикових помічників обсіли Андрія, мов бджоли мед, намагаючись стримати несамовиту агресію хлопця. Вано продовжував читати. Та зненацька очі Андрія почали закочуватись, обличчя скривила судома — і він закричав.
Що ж то був за крик, годі й уявити! Ніхто ніколи не чув такого крику — скільки у нім було жаху, скільки ненависті й болю вихлюпнулось з Андрієвих грудей! Він кричав, мов божевільний, довго й протяжно завивав вовком, скавулів собакою, нявчав котом, кукурікав півнем. Потім почав клясти і лаятись, звинувачуючи присутніх у всіх смертних гріхах. Йому здавалось, що у подобі Вано зачаївся диявол, що сам змій-спокусник опустився на землю і збезчестив його Кіру. Він кричав, що дівчина від того дотику звиродніла (так і сказав — звиродніла), поросла мохом, як гниле яблуко, що вона сама зогнила зсередини. Потім він почав кричати щось про вічну темряву, дерево, риб, воду і білу королеву. А ще Андрій постійно кликав якогось Гіласа, вставляючи між прокльонами, лайками і страшними пророцтвами жалісливо-плаксиве «Чуєш, Гіласе?», «Де ти, Гіласе?», «Я іду до тебе, Гіласе» або просто монотонно-мантричне «Гіласе, Гіласе, Гіласе!». І так увесь час.
18
(...Non ultra audeas, serpens callidissime, decipere humanum genus, Dei Ecclesiam persequi, ac Dei electos excutere et cribrare sicut triticum...)
Прокинься!
По тебе прийшов сатир!
Прокинься!
Слухай... Та пісня — остання. Голос її — крізь пальці втікає. Німфо... Куди ж ти? У хвилі...Потік лісовий — тремтить. Геракле, на поміч! Хутко! Той дуб — золотиться руно. Apec замовкає, Медея співає. І хвилі — так ніжно — хлюп-хлюп...
(...cui in magna tua superbia te similem haberi adhuc praesumis...)
Далеко, за деревом — сонце.
Старий священик дрімає. Вмер? Вже й церква упала. Хрести. Тут тільки хрести. Могили. Ступає між ними. Сам. Земля розповзається. Мертві кістки. І руки тендітні — ці пальчики, пальчики, ключики срібні — звиваються зміями! І ти, Гіласе, з нею. Бездонна, безкрая — то наша Ліліт. І плюскіт солоний. Нещасний... У морі? Ліліт поміж рибами... Риба-Ліліт! Чуєш? Зворушливо хвилі — хлюп-хлюп!