Клубок нарешті підкочується до самого горла. Андрій жадібно п’є холодну, трохи гіркувату воду в надії, що той незабаром відступить кудись углиб шлунку. Тіло знову кидає в холодний піт. Схоже, він таки справді отруївся.
Андрій долонею зачерпує воду і омиває руки, шию, обличчя. Вода холодна й терпка, від неї стає трохи легше. Великі сріблясті краплі скочуються шкірою донизу, падають на плечі, залазять під футболку. Дихання трохи вирівнюється і нудота нарешті відступає.
Андрій продовжує сидіти на березі, обхопивши руками похилену голову. Вітер шелестить у листі дерев, заспокійливо впливаючи на перевтомлений мозок. Ненав’язливим плюскотом ударяються хвилі об берег . Повіки важчають, голова невпинно хилиться додолу. Хочеться спати. Тільки не зараз... Не тут...
Крізь заплющені повіки раптом проривається слабке блакитне світло. Спалахує на мить — і відразу згасає. Десь далеко лунає гуркіт. Певно, хтось знову запустив феєрверки. Зараз би додому, та під теплу ковдру...
З-за куща лунає тихий сплеск. Мабуть, риба скидається. Бабця казала, то на дощ. Або хтось із хлопців прокрався слідом і вирішив полякати його, запустивши у воду чергу пласких камінців.
Плюскіт повторюється. Схоже, хлопці сьогодні доволі таки активні.
Уже на грані між сном і дійсністю Андрій раптом згадує, що так і не помив кросівки. А вони ж геть чисто вкриті товстим шаром попелу! Мама вб’є, коли побачить, у що перетворився її останній подарунок. Так, справді... Не можна спати... Треба прокидатися... Так... Ой, а не хочеться ж то як!.. Тільки б лежати й потягуватись, наче бабин старий облізлий кіт. І вже навіть без різниці, де. Можна навіть тут, на болоті. Тільки б хто-небудь приніс із машини його спортивну куртку. Вона тепла, м’яка. Нічим не гірше ковдри. Можливо, Марта здогадається це зробити. Вона, здається, зовсім не гнівається на нього за його витівку. Та й справді, чого б їй гніватись? Хіба він винен, що на нього накинулись безокі потвори? Він не просив їх цього робити. Не запрошував на свято. Певно, Марта сама їх запросила. А тоді підмовила трохи його полякати. А що, чим погана розвага? Поки бідолашний Андрійко труситься в полоні жахливих галюцинацій, турботлива і ніжна Марта без найменшого страху бере його під свою опіку. І — все, пастка спрацювала! Тепер він мусить бути довіку вдячний їй за це. Так-так, він, здається, десь чув, що дівчата люблять, коли хлопці відчувають перед ними провину...
Блакитне світло спалахує ще раз. Цього разу — значно яскравіше. Його супроводжує доволі таки пристойний гуркіт. Знову спалах. Гуркіт наростає і перетворюється в гарматний постріл. Стріляють над річкою. На іншому березі. Чесне слово, дістали вже зі своїми довбаними феєрверками! Їхали б краще додому, поки він разом з хлопцями не віддубасив там усіх!
Андрій ледь-ледь розплющує очі і легенько прикушує губу. Звідки в нього цей спалах агресії? В роті відчувається слабенький присмак крові. Певно, знову відкрилася ранка на щоці. Пагубна все-таки звичка — розгризати риб’ячі кістки. Якщо добре постаратись, можна розпанахати увесь рот.
Руки й ноги налиті свинцем. Правий бік повністю затерпнув. Ну ще би, так незручно вкластися! Щось муляє під ребром. Андрій пірнає рукою під футболку і виймає звідти шматочок колючої вільшаної кори. Треба повертатися до друзів. А то, певно, хвилюватися почали, де ж він пропав...
Андрій востаннє нахиляється до річки і припадає губами до води. Праворуч, за кущем, знову скидається риба. Судячи зі звуку, чималенька. Може, який-небудь розгодований окунь чи короп. Треба буде якось завітати сюди з батьком, прихопивши з собою вудочки...
Спалах. Краєчком ока Андрій помічає, що джерело періодичного сяйва ховається десь за деревами. Точніше, між ними. Звучить віддалений гуркіт. Дивний якийсь, чесно кажучи. Якщо це гримить феєрверк, то він пінгвін. Або просто телепень, який нічого не тямить в новинках піротехніки.
Спалах повторюється. І, побий його грім (чорт, як тематично!), якщо це справді феєрверк! Як би там не було, наближення грози він все-таки ще здатний розрізнити!
Треба сказати людям, щоб збирали речі і моталися додому. Кому захочеться мокнути під холодною осінньою зливою?
Андрій намагається піднятись, та в нього нічого не виходить — він тут же падає на траву. Знову плюскіт. Що це в біса за риба така?